Але ні, місяць світить не нам, і не на нас він хмуриться; він світить над чорним лісом, а в нас дома пітьма, така пітьма, що, здається, наче аж дихає, як жива; доведеться в потемках мацати руками, щоб знайти жінку; чи спить вона, чи не спить — тобі не видно, але нею тут усе заповнено, вона нишком сміється з тебе й посувається, даючи тобі місце, але хіба його вистачить для такого здорованя? Нічого не вдієш, доведеться втиснутись у її обійми; а вона шепоче щось тобі на вухо, а що — ти й сам не розумієш, бо слова холодні, а шепіт теплий і приглушений, до того ж темрява тут дедалі густішає, вона вже зробилася така густа й важка, що до неї можна доторкнутись. О, то вже не темрява, то — Полана, ось її волосся, плечі, вона уривчасто, з присвистом дихає, дихає тобі просто в обличчя".
— Ох, Полано,— зітхає Гордубал,— Полано!
Він тихо відчиняє хвіртку й здригається. На ганку, залита місячним сяйвом, сидить Полана й чекає.
— Ти, Полано? — мимрить Гордубал, і серце в нього завмирає.— Чому не спиш?
Полана тремтить, наче від холоду.
— На тебе чекаю. Хотіла спитати тебе: торік ми взяли за пару коней сім тисяч: то як ти... як ти думаєш...
— Ах... он воно що,— нерішуче озивається Гордубал,— ну, добре, ми поговоримо про те завтра...
— Ні, я хочу зараз,— наполягає Полана.— Заради того я й чекала тебе. Я не хочу більше тримати корів... і тяжко гарувати в полі... ні, не хочу!
— А ти більше й не будеш,— каже Гордубал і дивиться на її руки, які біліють при місячному світлі.— Я вернувся додому, і тепер гарувати буду я.
— А Штефан?
Юрай мовчки зітхає. Нащо саме зараз говорити про нього?
— Ну,— бурмоче він,— для нас двох роботи тут не буде.
— А як же коні? — швидко заперечує Полана.— Хтось же мусить коло них ходити, а ти на конях не розумієшся...
— Твоя правда,— погоджується з нею Гордубал.— Та нічого, якось буде.
— Я хочу зараз знати,— наполягає Полана й стискує кулаки.
"Овва, яка швидка!"
— Як хочеш, Полано, як хочеш,— ледве чує Гордубал свій голос,— Штефан може лишитися тут, душко... Хочу тобі сказати, що я привіз гроші... Я зроблю для тебе все.
— Штефан уміє ходити коло коней,— каже Подана,— другого такого наймита не знайдеш. Він уже цілих п'ять років служить у мене...— Вона підводиться, якась чудна й бліда при місячному світлі,— Добраніч. Іди тихіше, бо Гафія спить.
— А... а ти... куди? — здивовано питає Гордубал.
— На горище спати. Ти спи в кімнаті, бо ти — газда.— У виразі Поланиного обличчя з'являється щось уперте й колюче.— Штефан спить у стайні.
Гордубал непорушно сидить на ганку й дивиться в місячну ніч.
"Так, так. Голова не варить, зовсім отупіла: щось застрягло мені в горлі й не дає проковтнути слину. "Ти спи в кімнаті, бо ти — газда". Отак!"
Десь далеко дзяволить цуценя, в хліві дзенькнула ланцюгом корова. "Ти спи в кімнаті". Ех, Юраю, дурна твоя голова! Можеш крутити нею, кілько хочеш, а вона нічого, лиш іще дужче тупіє. Ти, мовляв, газда. Усе довкола твоє — білі стіни, двір — усе; ось який ти пан, ціла кімната для тебе, можеш сам розлягтися на ліжку, бо ти — газда! Але чому я ніяк не можу встати, чому в мене така тупа голова? Мабуть, від горілки — рудий корчмар підлив мені деревного спирту. Але хіба я не йшов з корчми пританцьовуючи?.. Значиться, в кімнаті. Значиться, Полана хоче вшанувати газду,— він буде спати, як гість...— Безмежна втома огортає Гордувала.— А й справді: Полана хоче, аби я відпочив, аби набрався сили після дороги; ба, я ніяк не можу встати, що за лиха година, ноги в мене, наче з холодцю... А місяць уже зайшов за дах.
"Вибила одинадцята го-ди-на, помолімося, люди, до бо-жо-го си-на!" — кричить нічний сторож.
"В Америці так не кричать. Дивна вона все ж таки, та Америка. Коби тілько не побачив мене сторож,— недобре якось,— злякався раптом Гордубал і тихо, наче злодій, крадеться до кімнати. Скидає піджак і чує тихе дихання.— Слава богу, Полана тілько пожартувала й спить тут; ох, який я дурень, що й досі стовбичу, наче пень посеред двору!" — Юрай тихенько підкрадається до ліжка й мацає: м'якенькі кіски, тоненькі й худі ручки... Гафія!
Дитина щось промимрила спросоння й уткнулася обличчям у подушку. Так, це справді Гафія. Юрай тихо сідає скраєчку на постелі, накриває Гафіїні ноги. "Ох, боже, як же 9 тут ляжу? Ще дитину розбуджу. Мабуть, Подана хоче, аби дитина звикла до батька. Так, так, батько й донечка в кімнаті, а вона — на горищі".
Якась нова думка зринула Юраєві в голові і вперто не дає йому спокою.
"Вона сказала: "Я йду спати на горище". А може, вона сказала так навмисно: "Дурненький, ти можеш прийти до мене. Адже ти знаєш, де я — йду спати на горище". На горищі нема Гафії.— Гордубал стоїть у потемках, наче стовп, і серце мало не вискочить у нього з грудей,— Подана — горда, вона не скаже: "Я твоя". Її треба домагатися, як дівчини, шукати поночі, а вона тихенько засміється: "Ох, Юраю, Юраю, який же ти дурненький! Та я вісім років чекала на тебе".
Тихо-тихо підіймається Юрай на горище.
"Ох, як тут темно, Подано, де ти, я чую, як б'ється твоє серце".
— Подано, Подано,— шепоче Гордубал і навпомацки шукає дружину.
— Іди геть, геть...— озивається з темряви чи то стогін, чи то плач.— Я не хочу тебе! Прошу тебе, Юраю, прошу тебе, прошу...
— Та я нічого, Подано,— мимрить розгублений Гордубал.— Я лише... запитати хотів, чи добре тут тобі спати...
— Прошу тебе, іди геть, іди,— тремтить у темряві сповнений жаху голос.
— Я хотів лише сказати тобі,— белькоче Гордубал,— усе буде, як ти забажаєш, душко... І тієї луки внизу, над річкою, можеш прикупити...
— Іди геть! Іди! — не тямлячи себе, кричить Подана, і Юрай не може навіть збагнути, як опинився внизу — немовби сторчма полетів у прірву.
Але ні — він не впав, він сидить на останньому щаблі драбини... й усе-таки падає в прірву. "Так глибоко падати, боже ти мій, так глибоко!.. А хто тут стогне? То ти, ти! Ні, я не стогну, я тілько хочу дихати і я не винен, що так голосно застогнав. О, знов, знов! Ну, стогни, не соромся — ти дома, ти тут газда!.."
Нарешті Гордубал перестав падати, сидить на щаблі й дивиться в темряву. "Ти маєш спати в кімнаті,— сказала вона,— бо ти — газда". Ах, он воно що, Подано: вісім років ти була сама собі пані й тепер сердишся, що мусиш мати над собою газду. Ох, душко, поба-