Корчмар стоїть біля шинквасу й позирає на Юрая. "Заговорити до нього чи що? — вагається він.— Видно, гість не балакучий, дивиться якось чудно, краще дати йому спокій. Хто то може бути? Матея Пагурка син десь у світах. Може, то він? А може, Гордубал, чоловік Полани Гордубалової, той, що в Америці?.."
Юрай примружився. Корчмар відвертається й переставляє чарки на шинквасі.
"А чого ти, Пйосо, очі ховаєш? Хочеш, аби я назвав тебе на ім'я? От як воно буває, Андрею Пйосо: за вісім років відвикаєш говорити, язик у тебе дерев'яніє, а... Так, навіть кінь і корова раді почути людське слово. Подана завжди була мовчазна, то правда, а вісім років розлуки не зробили її балакучою, самотність говорити не навчить; і сам не знаю, з чого почати: вона мене ні про що не питає — я мовчу, вона мовчить — мені теж не хочеться її питати. Ет, та що там — Штефан файний робітник, він і поговорить зі мною замість газдині. А газдиня... що газдиня — продала поле, купила землю на рівнині — ото тобі й усе".
Гордубал прикладається до чарки й покивує головою.
"Ну й пекуче ж, бісове зілля! Та людина до всього звикає. Штефан, здається, парубок добрий, розуміється на конях і Гафію любить; ну, а Полана... вона звикне, і те, що має прийти... прийде само. Ех, Пйосо! А на твою жінку іноді не находить? Ну, ти всиплеш їй, скільки влізе — і по всьому, а моя Полана — як графиня, отак-то воно, Андрею. Розумна, роботяща й охайна, хвалити бога! А те, що вона якась трохи чудна, то правда. Зате яка в неї хода, брате мій! Жодна інша жінка в селі так не ходить! Не вмію я з нею, Гусаре. Мені треба було вдертися додому, як вихор, і закрутити її, щоб аж дух забило. От як мені треба було зробити, Андрею. А я... у мене, як бачиш, не вийшло; вона перелякалася, наче побачила перед собою якусь мару. І Га-фія теж, здається, перелякалась. І ти, Пйосо, по-моєму, теж. Та я приїхав, і нічого тут уже не зміниш. Якщо крига не скресне зразу, то вона розтопиться поволі. За твоє здоров'я, Андрею!"
Андрей Пйоса, на прізвисько Гусар, підводиться і йде до дверей, наче зовсім не бачить Гордувала; на порозі він раптом обертається, стріляє в нього очима й каже:
— Здоров повернувся, Юраю!
"Дивак ти, Гусаре! Чому не присядеш до мого столу? Може, ти думаєш, що я повернувся жебраком? О, ні, я привіз кілька сотень доларів, про які навіть Полана ще не знає. Отже, Пйосо, ти таки впізнав мене. Не зразу, правда, але впізнав. Помалу-помалу владнається і все інше".
Гордубал повеселів:
— Налий-но мені ще одну, корчмарю!
Двері раптом розчахнулися, і до корчми, наче повінь, вдерся якийсь чоловік. О, та ж то Василь Герич!
— Василю!
— Друже вірний!
Побачив Юрая — і відразу ж до столу.
— Василю!
— Юраю!
Колючий чоловічий поцілунок; тютюном смердить, зате ж радість яка!
— Василю!
— Друже!
— Здоров був, Юраю! — вітається Герич якось наче стурбовано.— Вернувся, значить?
— А по-твоєму, я мав там померти, дурна твоя голово? — регоче Гордубал.
— Ну,— мимрить ухильно Герич,— нині нелегко жити на світі. Ти здоровий? Ну, дякувати богові й за те.
"Чудний ти якийсь, Василю: сів скраєчку на лаві й мерщій перевертаєш чарку денцем догори".
— Що нового?
— Ну, що нового, першого тижня після великодня помер старий Кекерчук, дай йому боже царство небесне, а в неділю молодий Гороленко побрався з Михаль-чуковою дочкою. Торік нам лихий ящура наслав... А мене, Юраю, тут старостою обрали. Певне, на зло. Я тепер тут велике начальство...
Розмова уривається, Василь не знає, про що б іще розповісти Гордубалові, тому за хвилину підводиться й подає йому руку:
— Най тобі бог помагає, Юраю. Я вже мушу йти.
Юрай усміхається й крутить чарку в обважнілих
пальцях.
"Не той уже Василь, що був колись! Ах, царю небесний, як він умів пити — аж шибки деренчали! Але прийшов і обійняв — ото товариш! "Най тобі бог помагає, Юраю"... Та чи в мене на лобі написано, що вдома мене зустріли не так, як треба? Не велика біда — якось уладнається, помаленьку, помаленьку, потрошку, потрошку, дивись — і я знову стану вдома своїм. У мене є гроші, Василю; я й поля можу прикупити, і корів хоч дванадцять, як тілько захочу; сам пожену їх на пашу, аж на самісінький Воловий Хребет, дванадцять дзвіночків увечері задзеленчать, і Полана швидко, мов дівчина, кинеться відчиняти ворота..."
В корчмі тихо, корчмар дрімає за шинквасом.
"Що ж, іноді корисно й на самоті побути; у голові паморочиться, але від того, брате мій, тілько краще вкладаються в ній думки. Додому я піду поволі, крок за кроком, як вертається череда з паші; а може, примчати, як цуговий запряг, вихорем удертися на подвір'я, щоб аж іскри посипалися, випростатись на весь зріст, гордо напнувши віжки, й зіскочити на землю: "А ось і я, Полано, тепер я вже тебе не відпущу. А підніму високо на руки, віднесу до хати й пригорну так міцно, що тобі аж дух заб'є... Яка ж бо ти м'яка, Полано. Вісім років... вісім років я думав про свою Полану й ось тепер нарешті піду до неї".
Гордубал зціплює зуби, аж під вилицями випинаються жовна. "Вйо, вороні, вйо! Най побачить нас Полана, най коліна затремтять у неї з переляку і з радості; най зрозуміє нарешті, що вернувся її чоловік!"
VII
Місячної ночі вертається п'яний Гордубал додому; вертається п'яний, бо відвик від горілки, відвик від таких думок, бо вертається до жінки. "Чого хмуришся, місяцю? Хіба я не йду тихенько, не ступаю так легко, що навіть росу з трави не збиваю? А собаки розбрехалися по всьому белу,— мовляв, Юрай Гордубал іде, вертається домів, де не був цілих вісім років, розставив руки й поспішає обняти жінку. Нарешті! Нарешті я обійняв тебе, Полано; але мені того замало, я хочу відчути тебе губами й стиснути коліньми, торкнутися пальцями, Полано, Полано! Чого ж ти хмуришся, місяцю? Твоя правда, я п'яний, бо випив для хоробрості, бо хочу вдертися додому, як вихор, заплющити очі, змахнути руками й підбігти до жінки — я тут, Полано, я тут, біля тебе, я скрізь, де твої руки, твої ноги, твої вуста... Яка ж ти велика і скілько в тобі розкоші! Коли ти нарешті будеш моя вся, до решти..."
Іде Гордубал місячної ночі й весь аж тремтить.
"Ні, ти не гукнеш її, не промовиш і слова, не потривожиш її спокою; ввійдеш тихо, нишком; он та світла тінь — то ти. Не називай мене на ім'я — то я. Так тихенько обійму тебе, як росте дерево. Я не потривожу твого спокою, не промовлю ані словечка й навіть не дихну; ах, Полано, ти зможеш навіть почути, як падає з неба зірка...