Мішко мовчки підкладає у вогонь дров; Гордубал часто дихає й бурмоче щось крізь сон. Дощ перестав, і тільки зі смерек за колибою падають важкі краплі; але туман клубочиться й далі. Вряди-годи мукає віл, і Чувай біжить подивитися, чи з чередою все гаразд.
Мішко відчуває на своїй спині Гордубалів погляд. Юрай уже кілька хвилин не спить і дивиться на нього запалими очима.
— Мішку! — хрипить він.— Скажи, чи сміє чоловік сам укоротити собі віку?
— Га?
— Чи сміє чоловік сам накласти на себе руки, питаю.
— А для чого?
— Аби врятуватися від власних думок. Бо є такі думки, Мішку... ну, якісь наче не твої. Ти думаєш, приміром, що вона збрехала, що не була в сусідки...— В кутиках Юраєвих уст залягає гірка складка.— Мішку,— хрипить він,— як мені їх позбутися?
Мішко зосереджено мовчить.
— Ну, то не так легко. Обдумай усе до кінця.
— А якщо в кінці... тілько кінець? Чи може потім чоловік сам зробити собі кінець?
— Не треба,— повільно мовить Мішко.— Нащо? Ти й так помреш.
— А... скоро?
— Коли хочеш знати — скоро.
Мішко підводиться й виходить з колиби.
— А тепер спи,— обертається він з порога й зникає, наче розтає в тумані.
Гордубал силкується встати. Хвалити бога, йому вже ліпше, тільки голова чогось не тримається на в'язах і тіло якесь дивне, обм'якле — наче ганчір'яне.
Похитуючись, Юрай виходить з колиби. Довкола все тоне в тумані, нічого не видно, тільки чути дзенькіт дзвіночків; тисячі волів пасуться в хмарах і подзенькують дзвіночками. Юрай бреде, не знаючи куди. "Я мушу вернутися додому",— думає він і ледве дибає. Іде й не знає куди — вгору чи вниз; певно, вниз, бо в нього таке відчуття, ніби він падає, а може, він весь час дереться на гору, бо йти неймовірно важко, і він насилу дихає. Ет, один біс, аби тільки додому! І Юрай Гордубал занурюється в хмари.
XXIV
Гафія знайшла його в хліві. Корови неспокійно мукали, і Полана послала її подивитись, що там таке. Юрай лежав на соломі й харчав.
І вже не опирався, коли Полана відвела його до кімнати, тільки спробував звести брови,— певно, від подиву. Вона роздягла його й поклала в ліжко.
— Може, тобі щось дати?
— Ні,— промимрив він і знову поринув у сон. Йому щось снилося, а його розбудили. Але що то йому верзлося? Герич в Америці не був, Полана все переплутала, доведеться починати все з самого початку. Якби тільки не давило так на груди. Мабуть, це той псшце Чувай улігся йому на груди й спить. Юрай тремтячою рукою гладить свої волохаті груди: "Спи, спи, кудлатий. Як у тебе б'ється сердечко! Ах, ти, лотре, який ти тяжкий!"
Гордубал на хвилину задрімав, а коли знову розплющив очі, то побачив, що Полана стоїть на порозі й пильно дивиться на нього.
— Ну, як тобі, Юраю?
— Вже ліпше, душко...
Він боявся говорити далі, щоб усе довкола знов не обернулося на його комірчину в Джонстауні. Бо тут справді все як дома: мальована скриня, дубовий стіл, дубові стільці.. В Гордубала радісно забилося серце: "Нарешті я вернувся додому! Боже, яка довга була дорога — чотирнадцять днів на ловердеці і в поїзді — все тіло наче поламане. Але ворушитися не можна, а то все знову щезне; радше заплющити очі й знати тілько, що я вже вдома, вдома..."
А потім усе знов перемішалося: майнери в Джонстау-ні, Гарчар б'є Гордубала; Юрай тікає штольнею, ухиляється, хапається руками за драбину й дереться нагору; а згори падає кліть, вона розіб'є йому голову, от-от розіб'є, й Гордубал прокидається від власного зойку. Ні, радше не спати; широко розплющеними очима Юрай розглядає меблі в кімнаті. Тут ліпше. Гордубал водить пальцем у повітрі й розповідає Мішкові про Америку. "Мене, брате, весь час посилали на найтяжчу роботу, тілько крикнуть: "Еллоу, Гордубал!" — і я вже йду. А одного разу засипало штольню, й навіть теслярі не хотіли туди лізти. Двадцять доларів заробив я тоді, сам інженер потис мені руку, отак, Мішку, взяв і потис..."
А зараз Гордубалові здається, що він спускається в кліті в шахту, весь час падає вниз. У кліті сидять опасиста єврейка, якийсь дідок і суворо дивляться на нього. "Сто вісімдесят один, сто вісімдесят два, сто вісімдесят три,— рахує Юрай і кричить: —Досить, досить! Далі вже нема куди! Вже дно шахти!" Але кліть мчить усе глибше й глибше, спека така, що не продихнеш, ці свині, видно, їдуть аж у самісіньке пекло. Юраєві здається, що він от-от задихнеться, і раптом прокидається.
Світає. На дверях стоїть Полана й пильно дивиться на нього.
— Мені вже легше,— мимрить Гордубал, і погляд його теплішає.— Не сердься, Полано, я скоро встану.
— Лежи, лежи,— каже Полана й підходить ближче.— Тебе щось болить?
— Ні, не болить. В Америці зі мною теж якось таке було. Лікар казав — флу 3. Флу. Через два дні я буду здоровий, як риба. Завтра встану, душко. Завдав тобі трохи клопоту, га?
— Може, ти чогось хочеш?
Гордубал крутить головою.
— Мені вже зовсім добре. Тілько... якби водиці з відра; та я й сам зможу...
— Зараз принесу.
І Полана виходить.
Гордубал підмощує собі під спину подушки й поправляє на грудях сорочку. "Хай Подана не бачить мене таким розхристаним,— думає він.— Якби ще можна було вмитися і поголитися! Подана зараз принесе воду. Може, й на ліжко сяде, поки я буду пити.— Юрай посувається, щоб їй було де сісти, й чекає.— Певно, забула про мене. В бідолахи стільки роботи... Хоч би Штефан повернувся! Скажу їй, як прийде: "А що, Подано, може, хай би вернувся Манья?"
До кімнати входить Гафія й несе кухоль води, несе його так обережно, що аж язичка вистромила.
— Дякую, Гафіє,— зітхає Гордубал.— А що, вуйка Штефана нема?
— Нема.
— А що робить мамка?
— Стоїть на подвір'ї.
Гордубал не знає вже, що й сказати, навіть про воду забув.
— Ну, йди собі,— мимрить він, і Гафія вискакує за двері.
Юрай лежить тихо й наслухає. Коні в стайні стукають копитами.
"Чи напоїла їх Подана? Ні, зараз, вона, певно, дає їсти свиням, бо чути аж сюди, як вони задоволено порохкують. Скілько накрутиться за день бідолаха! — дивується Гордубал.— Треба би повернути Штефана; поїду в Рибари й скажу йому: "Ану, неробо, марш до коней! Подана сама не годна всьому дати ради". Пополудні й поїду",— думає Юрай. Перед очима в нього пливуть темні кола, і все щезає.