Що ж, нехай Манья вертається — яка різниця? Тепер уже однаково, однаковісінько. Все переболіло. Як згоріла хата, то дірявий дах уже не полатаєш.
У Герпаків заплакала дитина. От бачиш, може, й правда, що Полана ходила глянути на сусідчине дитятко. Чому би й ні? Всі жінки схиблені на дітях. Зараз Герпа-кова, напевно, дає маленькій грудь. "А чи пам'ятаєш, Полано, як ти годувала Гафію? Тільки ворухнеш, бувало, плечем — і грудь уже знов ховається в пазуху. Одинадцять років минуло відтоді. А ти... до Америки... Дурний ти, дурний..."
Гордубал дивиться на зорі.
"Боже, скілько ж то їх! Скілько ж то їх прибуло тут за ті роки! Раніше їх так багато не було... Аж страх бере. Все стало байдужим, все спадає з тебе, як шкаралупа, одне за одним. Була Америка, було повернення додому. Був Герич, Феделеш, Манья — багато чого було; а тепер нема вже нічого. Все стало таким байдужим... Ну, хвалити бога, трохи відлягло від серця".
— Ту-ту-у! — сурмить десь далеко нічний сторож. А зірок стільки, що аж у дрож укидає.
"Добраніч, добраніч, Полано, добраніч!"
XXIII
Рано-вранці ще всі сплять, а Юрай уже вийшов за село й простує в гори. До Мішка. А чого? Та просто так, погомоніти з живою душею. Гір іще не видно, вони повиті туманом. Юрая трохи морозить, але в грудях уже не коле; тільки дихати важко,— певно, через туман. Він підіймається вгору, повз своє колишнє поле й мусить зупинитися, щоб звести віддих; Пйоса вже все зорав — от тобі й саме каміння! Видно, йому таки виплачується обробляти це поле.
Важко дихаючи, Гордубал дереться дедалі вище. Туман піднявся й перевалив через ліс. Ще трохи й почнеться осінь. Гордубал притискає руку до боку; в боці знову коле, коле весь час — на гору він іде— чи вниз. Ні, то вже не туман — то хмари, тут уже нюхом можна відчути, які вони просочені вологою. Обережно, щоб не зачепився за них головою! Нарешті Гордубал пірнув у них; за три кроки попереду нічого не видно, і доводиться йти навмання, пробиватися крізь густий туман, не знаючи, де ти. Хрипко дихаючи, Гордубал повільно й важко пробивається хмарами.
Замжичив холодний дощ. Нагорі, на полонині, пастух Мішко накинув, на голову мішок і, ляскаючи батогом — соб, цабе! — зганяє волів до колиби. Не розбереш, чи то тварина, кущ, а чи, може, камінь; ну й мудрий той пес Чувай! Сам оббіжить череду й сам зганяє волів, тільки дзенькання дзвіночків долинає з туману.
Мішко сидить на порозі колиби й дивиться в туман; туман іноді рідшає, й видно, як воли туляться один до одного; потім' усе знов повиває туман, і чути тільки, як шурхотить дощ. Котра зараз може бути година? Полудня, певно, ще немає. Нараз Чувай зривається, нюшить носом туман і тихо гарчить.
З туману вигулькує людська тінь.
— Ти тут, Мішку? — питає хрипкий голос.
— Тут.
— Ну, слава богу!
Гордубал змок до нитки й цокотить від холоду зубами; з капелюха, як із ринви, цівкою стікає вода.
— Чого валандаєшся під дощем? — бурчить Мішко.
— Рано... дощу не було...— хрипить Юрай.— Така ясна була ніч... Але добре, що йде дощ — землі треба вологи.
Мішко замислено кліпає очима.
— Почекай, зараз розкладу ватру. .
Гордубал сидить на сіні й дивиться на вогонь; дрова потріскують і димлять. Його обдає теплом, та ще Мішко накинув на спину мішок; ти ба, аж гаряче стало, як унизу в майні. Юрай цокоче зубами й гладить мокрого Чувая. Від Чувая гостро пахне псиною. "Ет, не страшно, я Ссім, певно, зараз пахну, як мокрий пес".
— Мішку,— цокоче зубами Юрай,— а що то за зруб там, у лісі?
Мішко кип'ятить у казанку воду й кидає в неї якесь зілля.
— Я знаю, тобі зле,— бурмоче він.— І чого ти валандаєшся під дощем, дурню?
— В нас у майні була штольня,— гарячково розповідає Юрай,— так там весь час капала вода, весь час. Кап-кап-кап — ніби годинник цокав. А ти знаєш, Герпакова народила дитину, Полана ходила подивитись... І ніде нема роботи, Мішку, кажуть, люди вже нікому не потрібні.
— А тим часом родяться нові й нові,— бурчить Мішко.
— Аякже! Треба, щоб родилися! — дрижить Юрай.— На те господь сотворив жінок. Ти нежонатий, а тому не знаєш, ти нічого не знаєш, Мішку... Ну що ти можеш знати, коли в тебе нема жінки? А треба, брате, про все подумати. Треба, щоб там було записано: "За її любов і вірність подружню", інакше люди, бог відає, що можуть потім понавигадувати. Ех, шкода, що в мене вкрали тих три тисячі доларів! З ними Полана зажила би, як пані графиня, правда ж, Мішку? Ну скажи, правда чи ні?
— Та правда,— мимрить Мішко, роздмухуючи вогонь.
— От бачиш. А мене обзивають дурнем. Завидки беруть, що маю таку жінку. Голову тримає високо, як кінь у панській кареті. Отакі вони, люди: кождий хоче тебе образити. А тим часом вона ходила тілько до сусідки — на дитину подивитися. А люди плещуть язиками бог відає що, Мішку. Скажи їм, що я сам бачив, як вона виходила від сусідки.
Мішко поважно киває головою.
— Скажу, все скажу.
Юрай важко зводить дух.
— Я тому й прийшов до тебе, розумієш? Ти нежонатий, і тобі нема за що мстити. А мені вони не повірили б. Ти їм усе розтовмач, Мішку, добре? Що ж тут такого дивного, що вона найняла Штефана, коли газди не було вдома? Але сама зачинялася на горищі на отакенний гак — я сам бачив. А якийсь там Герич верзе всякі нісенітниці! Мовляв, вісім років і таке інше. Скажи, хто знає Полану ліпше — я чи Герич? Тільки плечем поворухне — і грудь уже знову в пазусі... А той парубок, що був там, унизу, біля потоку... він з Леготи, я сам бачив, як він прийшов із того боку. А люди — зразу язиками молоти.
Мішко хитає головою.
— На, випий, воно допомагає.
Юрай сьорбає гарячий відвар і дивиться у вогонь.
— Файно тут у тебе, Мішку. Ти їм усе розтовмач, вони тобі повірять. Кажуть, люди тебе поважають. Скажи, що вона була чесна й вірна дружина...
Дим щипає в очі, і по Юраєвих щоках котяться сльози; ніс якось дивно загострився.
— Тілько я, я один знаю, яка вона! Ех, Мішку! Я б і нині' поїхав до Америки, а гроші залишив би їй...
— Випий усе нараз,— примушує його Мішко.— То тебе зогріє!
На лобі в Гордувала виступає рясний піт, його огортає приємна слабість.
— Я міг би стілько всього розповісти про Америку, Мішку,— каже він.— Багато вже позабував, але зажди, я пригадаю...