На майдані повно дівчат і парубків, тож доводиться їхати ступою; Юрай підводиться, обіймає Штефана за плечі й кричить на десь майдан:
— Абисте, люди, знали — я везу зятя! Гей! Ого-го!
Штефан намагається струснути з плеча його руку
й сичить:
— Тихіше, газдо!
Та Гордубал так міцно стиснув його плече, що він мало не скрикнув від болю.
— Чуєте, люди! — горлає Гордубал.— Я везу зятя для своєї Гафії! Ми справляємо заручини...
Штефан стьобає батогом коней, хмуриться й мало не до крові кусає губи.
— Отямтеся, газдо! Ви п'яні!
Віз з гуркотом завертає на Гордубалове подвір'я. Юрай відпускає Штефана й раптом стає тихий і поважний.
— Поводи трохи коней,— сухо наказує йому.— Бачиш, вони в милі.
XIX
А Полана не знає, що й думати про Юрая: тягне Штефана до корчми, мовляв, той уже не наймит, а наче їхній рідний син. І замість того щоб ховатися за стодолою, ходить селом, зупиняється й гуторить з жінками: отак і отак, я заручив свою Гафію, щоправда, вона ще дитина, але дуже звикла до Штефана, поки мене не було дома; а Штефан, сусідко, ну просто молиться на неї, ох, яка то радість — мати таких дітей! Штефаном він теж не нахвалиться — і роботящий, і добрий газда з нього вийде, а після батькової смерті успадкує в Ри-барах увесь маєток. У селі в Гордувала розв'язується язик, але дома він мовчить, як риба. "Оте й оте зроби, Штефане",— і більш ані словечка.
Юрай тиняється селом і шукає, кого ще зачепити; навіть Тезі Феделешеві махнув рукою, тільки від Гери-ча відвернувся. А той уже хотів був простягти йому руку. "Доки живий буду, не хочу тебе й знати; не хочу й чути, що ти там собі думаєш".
А жінки сміються: "Ну й заручини! Наречений насупився, як відлюдько, мовчить, слова з нього не витягнеш, злий, як чорт. Наречена на потічку з дітьми грається, спідничку закасала аж до пояса, не тямить іще, що таке встид. А Горду бал розмахує руками на майдані, хвалиться своїм майбутнім зятем. І тільки Полана — хоч вона й дивна якась — хмуриться, бо бачить, Що вся ця витівка — людям на сміх, і навіть носа не потикає на вулицю. Отак-то, людоньки, і не кажіть мені, що тут усе гаразд!"
Невже Гордубал не бачить, що Штефан дметься? Може, й бачить, але бокує від нього. Кине через плече, що й де зробити,— і до воріт. А Штефан дивиться йому вслід такими очима, наче ладен з'їсти.
Та сьогодні Манья вже не витримав — чекає на газду, зуби зціпив так, що аж жовна ходять під вилицями. Газда йде подвір'ям.
— Пора, Штефане, їхати на рівнину.
І вже хоче вислизнути за ворота.
Але Манья заступає йому дорогу.
— Мені з вами, газдо, треба поговорити.
— А в чому річ? — ухиляється Гордубал.— У тебе що, роботи нема?
Штефан аж посірів від люті. Дивно — адже він завжди був смаглявий, як циган.
— Що ви розповідаєте про мене й Гафію? — випалює він раптом.
Гордубал зводить брови.
— А що я такого розповідаю? Тільки то, що заручив доньку з наймитом.
Манья аж сичить від злості.
— А нащо? Нащо ви... Люди тепер скрізь сміються з мене. "Чи скоро хрестини, Штефане? Біжи, Штефане, за твоєю нареченою гусак женеться..."
> Гордубал розтирає потилицю.
— Ну й хай сміються. Скоро їм то набридне.
— Мені вже набридло, газдо,— цідить крізь зуби Манья.— Я... я не хочу бути посміховищем для людей.
Гордубал тяжко зітхає.
— І я теж не хочу бути посміховищем для людей. Тому й заручив тебе. Ну, то що?
— Я не хочу,— рипить зубами Манья.— Я... я не буду тут на посміховище цілого села вдавати з себе нареченого для шмаркатого дівчиська!
Гордубал — рука ще на потилиці — міряє його поглядом з голови до п'ят.
— Пожди-но: як ти сказав? Не будеш?
Манья трохи не плаче з розпачу.
— Не буду! Не хочу! Робіть зі мною, що хочете,
але я... .
— Не будеш?
— Не буду!
Гордубал важко засопів.
— Тоді постій тут!
Манья задихається від люті, йому соромно бути посміховищем для цілого села; краще вже забратися звідси геть, аніж...
Гордубал виходить з хліва й несамовито шматує якийсь папір; рве його на все менші клаптики й, глянувши на Манью, кидає їх йому в вічі.
— Отак. Ти більше не наречений! Можеш сказати своєму татові, що я розірвав угоду.— Рука в білому рукаві різко злітає вгору й показує на ворота: — А тепер виносься звідси!
Манья швидко дихає, очі його звужуються, зіниці стають маленькими, як зеренця кмину.
— Я не піду, газдо!
— Підеш. А коли ще раз повернешся — в мене є рушниця!
Штефанове обличчя наливається кров'ю.
— А що буде, як не піду?
Випнувши груди, Гордубал наступає на нього. Штефан задкує.
— Обережніше! — сичить він.
— Не підеш?
— Доки не скаже газдиня — не піду!
Гордубал заревів як звір і зненацька вдарив Манью коліном у живіт. Манья скорчився від болю, але враз величезне ручисько хапає його за комір, друге — за штани, підіймають угору, мить — і він уже летить через пліт сторчма в кропиву.
— Отак,— переводить віддих Гордубал.— Не захотів у хвіртку, то лети через пліт.
І бреде назад, розтираючи собі потилицю: від чого б то таке дивне тепло в карку?..
А за сусідським плотом хтось тихо хихоче.
XX
Полана, звісна річ, зачинилася в коморі й принишкла, наче її й немає.
Гордубал рано-вранці запрягає у воза трирічного жеребця й важкого коня. Нерівний запряг: кінь киває головою, а жеребець високо задирає її вгору... Ну й пара!
— Скажи мамці, Гафіє, що я їду до міста й повернуся аж увечері, як дасть бог.
Хай корови ревуть з голоду, хай коні б'ють копитами, хай свині рохкають, а підсвинки вищать — може, Полана перестане нарешті впиратися, не витримає, адже вона, як-не-як, сільська жінка, вийде й нагодує худібку; бо хіба можна сердитись на божі творіння?
Кінь киває головою, а жеребець високо задирає її вгору.
"І Штефан теж так високо задирає голову. Трирічного жеребця він запрягав разом з лошицею — мовляв, вони добре ходять у парі. Ну-ну, чого кусаєш коня, ти, драбе? Полана все ж таки, певно, вийде з комори, поки мене нема, нагодує худобу й помилується на неї. От бачиш, і не женучи можна доїхати до міста".
Найперше — до адвоката.
— Пане адвокате, я хотів би, щоб ви записали мою останню волю. Ніхто не знає, коли прийде його смертна година. А остання моя воля така: я маю жінку, звуть її Полана; треба, щоб жінка успадкувала все після свого чоловіка.