Раппопорт твердив: надійде ще час відродження отого шопенгауерівського погляду. Втім, він зовсім не був тільки апологетом цього низенького, несамовитого, затятого німця.
— Його естетика непослідовна. А може, він просто не зумів висловити своїх ідей, "genius temporis" не дав йому змоги це зробити. У п'ятдесятих роках мені якось довелося бути свідком випробного атомного вибуху. Чи знаєте ви, пане Хогарт (інакше він до мене не звертався), що немає нічого красивішого за кольори атомного "гриба"? Жоден опис, жодні кольорові знімки не в змозі передати того дива, яке триває, зрештою, лише кільканадцять секунд, бо потім знизу піднімається бруд, втягнутий роздмуханим вогненним пухирем. А тоді вогняна куля, немов повітряна кулька, що вирвалася з рук, летить до хмар, і на мить увесь світ стає наче вирізьбленим з рожевої піни — Eos Rhododaktylos ... У дев'ятнадцятому столітті свято вірили — усе вбивче має бути огидним. А ми вже знаємо, що воно може бути красивіше за облиті цвітом апельсинові гаї. Після того видовища усі квіти здаються тьмяними, зім'ятими, — і це діється там, де радіація вбиває за якусь частку секунди!
Сидячи в глибокому кріслі, я слухав його і часом, мушу признатися, навіть до пуття не розумів зміст того, що він казав. Мій мозок, наче старий кінь молочаря, вперто повертався на звичний шлях — до таємниці коду, отож я свідомо змушував себе не думати про неї; мені здавалося, що коли я обминатиму цю наїжджену колію, можливо, щось там само по собі визріє. Такі речі часом трапляються.
Ще одним моїм співрозмовником був Тайхемер Ділл, точніше, Ділл-молодший, фізик, я знав його батька, — та це окрема розповідь. Ділл-старший викладав математику ще в університеті у Берклі. Він був тоді досить відомим математиком старшого покоління, мав репутацію чудового педагога, врівноваженого й терплячого, хоча й вимогливого, — я не знаю, чого не здобув його прихильності. Напевно, в нас був різний стиль мислення, до того ж, я захоплювався ергодикою, якої Ділл не сприймав поважно, проте я завжди відчував, що тут ідеться не лише про суто математичні аспекти. Я приходив до нього із своїми ідеями, — до кого ж іще мав іти? — а він гасив мій ентузіазм як свічку, наче ненароком відсував убік те, що я прагнув довести, водночас вирізняючи з-поміж студентів мого колегу, Майєрса, — Ділл тремтів над ним, як над ніжним трояндовим пуп'янком.
Майєрс був його послідовником, зрештою, треба визнати, що він непогано знався на комбінаториці, яку я, однак, уже тоді вважав усихаючою галузкою математики. Учень розвивав ідеї вчителя, тож учитель вірив у нього, — проте все це не було таке вже просте. Може, Ділл відчував до мене інстинктивну, майже тваринну антипатію? А може, я був занадто нав'язливий, занадто самовпевнений, переоцінював свої можливості? Дурний то я був напевно. Я нічого не розумів, але зовсім не ображався на Ділла. Звісно, Майєрса я терпіти не міг, і досі пам'ятаю те почуття втіхи, що наринуло на мене під час випадкової зустрічі з ним через багато років, — він працював усього-на-всього статистиком у якійсь автомобільній фірмі, здається, у "Дженерал Моторс".
Однак мені не досить було того, що Ділл так помилився у своєму обранцеві. Зрештою, я прагнув не його поразки, а того, щоб Ділл повірив у мене. Тож, працюючи чи не над кожною з моїх ранніх більш-менш важливих робіт, я уявляв собі, як цей мій рукопис читатиме Ділл. Скільки я доклав зусиль, аби довести, що варіаційна комбінаторика Ділла є лише недосконалою апроксимацією ергодичної теореми! Мабуть, жодну зі своїх робіт ні тоді, ні згодом я не шліфував так старанно; гадаю, цілком слушним може бути припущення, що вся концепція груп, названих пізніше групами Хогарта, зродилася з того тихого божевілля, у тривалому нападі якого я переорав усю аксіоматику Ділла. Потім, немов прагнучи зробити ще більше, хоча, власне, робити там уже було нічого, я став удавати з себе метаматематика, щоб поглянути на всю його анахронічну концепцію наче згори, мимохідь; мені байдуже було до того, що багато хто з тих, котрі вже тоді провіщали мені великий успіх, дивувалися з мого зацікавлення такими "периферійними" питаннями.
Звісно, я нікому не відкрив справжніх рушійних сил і прихованих мотивів моєї праці. На що я, власне, сподівався? Адже я не розраховував на те, що Ділл оцінить мене, вибачиться за Майєрса, визнає, як глибоко він помилявся. Думка про якусь там Каноссу цього схожого на яструба міцного старигана невизначеного віку була занадто абсурдна, щоб хоч на хвилину прийти мені в голову. Отож зовсім нічого подібного до його каяття я собі не уявляв. Бо ж ішлося про занадто дражливі й інтимні речі. Не раз буває, що людина, яку всі цінують, шанують, навіть обожнюють, в глибині душі найбільше стурбована тим, що думає про неї хтось такий, що байдуже стоїть поза колом шанувальників і здається всім постаттю другорядною, зовсім незначною.
Ким, зрештою, був Ділл-старший? Звичайнісіньким викладачем математики, яких у Сполучених Штатах десятки. Але подібні раціональні виправдання нічим би мені не зарадили, тим більше, що тоді я навіть перед самим собою не зраджував сенсу й мети моїх амбітних реакцій. Однак, коли я одержував із друкарні новенькі, блискучі, щойно з-під преса, примірники своїх праць, мені, як ясновидцеві, не раз ввижався сухорлявий, випростаний, прямий як жердина Ділл, обличчя якого нагадувало обличчя Гегеля на портретах, а Гегеля я не терпів, читати його не міг, такий він був певний того, що сам абсолют промовляє його вустами, звеличуючи прусську державу. Втім, Гегель, як мені тепер здається, був тут ні до чого — я підставляв його на місце іншої особи.
Кілька разів на з'їздах і конференціях я бачив Ділла здаля, але обминав його, вдаючи, що не впізнаю. Якось він навіть сам до мене звернувся, ввічливо, розважливим тоном, а я вдав, що мушу негайно вийти, власне, я вже нічого від нього не хотів, — немов він був мені потрібний тільки в уяві. Після публікації моєї головної праці на мене дощем посипалися схвальні відгуки, було написано першу мою біографію, я відчув, що близький до своєї невисловленої мети, і саме тоді зустрів його. Чутки про його хворобу, щоправда, до мене доходили, але я не припускав, що вона так його змінить. Побачив я його у великому магазині самообслуговування. Він штовхав перед собою візок з консервними бляшанками, а я йшов за ним. Навколо було повно людей. Крадькома кинувша на Ділла швидкий погляд, я зауважив, які набряклі, одутлі в нього щоки. Упізнавши його, я в ту ж хвилину відчув щось подібне до розпачу. Переді мною стояв змізернілий, череватий дідуган з каламутним поглядом, відвислими губами, що ледь ступав ногами у великих калошах; на комірі в нього танув сніг. Він штовхав свій візок, а його штовхало людське юрмище; я поспіхом відійшов подалі від нього, вражений, заклопотаний лише тим, аби якнайшвидше вийти, власне — втекти з магазину. За мить я згубив з очей суперника, який, мабуть, так ніколи й не дізнався про те, що був ним. Потім протягом певного часу я відчував у собі порожнечу, наче після втрати когось дуже близького. Несподівано зник отой збудливий стан виклику, який змушував мене напружувати всі свої розумові здібності. Найпевніше, отой Ділл, котрий повсякчас ходив за мною й зазирав з-за мого плеча в покреслені рукописи, ніколи не існував. Коли через кілька років я прочитав про його смерть, це вже зовсім мене не схвилювало. Але ще довго я носив у собі оту порожнечу.