Голодомор

Сторінка 17 з 26

Гуцало Євген

Хліб?

Жінка несе в руках білий пшеничний хліб.

Жінка — хліб.

— Діти,— крізь сльози озивається жінка.— Діти... Ось хліб...

І ножем починає краяти буханець білого хліба. А діти не вірять. А діти не вірять, що жінка зійшла з брички, що крає хліб, що вже тримає в руках білу скибку, й ця скибка пахне на ціле село, на цілий світ. Невже зараз віддасть цю скибку хліба? Кому віддасть?

— Бери, дитино.

Й скибка пшеничного хліба лягає на чорну порепану долоню.

— Бери, дитино.

Й друга скибка лягає на дитячу долоню.

А вони стоять, як занімілі. Тільки вдихають запах. Невже ця жінка не пошкодує порізати всю буханку? А вона вкраяла ще одну скибку.

— Це тобі, дитино.

Всім вділила, крім веснянкуватої дівчинки, що чекає не дочекається.

— Як тебе звати, доню?

— Катя,— ледь озивається.

— Бери, Катю...

Катя боязко бере скибку, а в жінки ще зостається ясна пахуча цілушка.

— У тебе є братик? — питає в неї жінка.

— Є братик... Миколка.

— Візьми й для Миколки.

І віддає їй цілушку, ласкаво гладить долонею по голові, обертається — і йде в сльозах, що хлинули рясно.

Діти проводжають довгими поглядами бричку, а Катя тим часом задки-задки відступає з гурту. Вона також проводжає очима бричку й жінку, яка вже сіла в бричку, але задкує, задкує, аж поки опиняється в кущах.

У кущах знаходить найглухіше місце, куди й промінь не пробивається, й цілушку хліба ховає за пазуху, а скибку підносить до уст. Зуби самі хочуть вкусити хліб, але вуста цілують. Цілують першим довгим поцілунком, і такий цей поцілунок солодкий, запаморчливий! Цілують другим довгим поцілунком — і цей поцілунок ще запаморочливіший, ще солодший! Відривається від скибки, дивиться на неї так, наче скибка золотою птахою прилетіла в її долоні невідомо звідки — й зараз ось так само випурхне, полетить, зникне. Стискує скибку міцніше, далі знову підносить до вуст — і третій поцілунок ще солодший, ще запаморочливіший.

— Це — від матері божої,— шепоче Катя.— Це божа мати зійшла з неба на землю й принесла хліб.

Обережно, з самісінького краєчка надкушує скибку хліба — й завмирає з заплющеними очима. Дивна цілюща сили хліба п'янить її дитячу голівку. Катя боїться жувати, лише язиком ледь трішки торкається хліба. Торкне язиком — і замре, торкне — і зомліє від утіхи.

Невже це справді хліб?

Як добре, що вона сховалася отут у хащах, і ніхто не бачить її, не відніме й кришки!

Та хоч би яка була скибка, хоч би як повільно жувала, та в якімсь часі її має не стати, і Катя особливо повільно дожовує, боячись ковтнути, бо ковтне — й зовсім не стане. Дожувавши, ковтнувши слину, мацає за пазухою цілушку, випрошену для Миколки, й навкарачки вилазить з кущів, обдивляється, чи ніде нікого не видно.

Ніде нікого не видно, й тепер вона йде додому. Ти здається, що цілушка не тільки пече їй груди, а й просвічується крізь плаття, а тому цілушку може будь-хто побачити й відняти. Отому-то вона боїться зустрічей, а зоддалеки побачивши людську постать, ховається чи в бугилі, чи за деревами, терпляче перечікуючи.

Ось і хата під грушами дикими, стоїть біля криниці мати з порожнім відром, хоче опустити на мотузку відро в криницю — й чомусь ніяк не опустить. Підходить Катя ближче.

— Мамо! — хоче похвалитися хлібом.

А мати не чує, мовби не до неї мовиться.

— Мамцю! — ще радісніше.

Прокидається мати, дивиться на дочку, а в материних очах — їдкі сльози.

— Мамо, чого ви плачете? Мамо, не плачте...

— Як же мені не плакати, коли горе велике...

— Яке горе, мамо?

— Помер наш Миколка... Зараз ось помер.

— Та не міг Миколка померти,— шепоче Катя.

— Заснув — і не проснувся.

Катя біжить у хату. Брат Миколка лежить на рядні в ліжку, долоню поклав під щоку.

— Чуєш, Миколко! Проснись!

Не чує. Катя підступає ближче, торкає за плече:

— Миколко, проснися, я тобі хліба принесла.

Міцно спить—і не просинається. Катя на самісіньке вухо йому:

— Не вірю, ти прикидаєшся, проснись...

І задкує від нього. Може, справді помер, а не прикидається, що спить? Це вона винувата, бо довго сиділа в кущах і їла скибку пшеничного хліба. А Миколка не дочекався на свою цілушку, вділену отією жінкою. Якби Катя не забарилася й прибігла хутчій додому, то Миколка наївся б хліба — й не помер.

Хоче заплакати, але очі сухі-сухі.

Стає страшно дивитися на мертвого Миколку, й вона виходить у сіни, бачить у сінях під стіною драбину — й по драбині лізе на горище. Тут зариється в соломі, й ніхто не знайде її, тут вона сховається від смерті, що ходить по селу й морить людей, тепер от знайшла й зморила Миколку.

Жалко брата, ой, жалко.

Рука торкається пазухи й намацує цілушку.

Повагавшись, Катя дістає цілушку, розглядає, як чудо, а потім підносить до уст і гріє довгим поцілунком. Здається, хліб пахне ще запаморочливіше, ще звабливіше за той, що з'їла в кущах. Е-е, той справді так не пах, як пахне цей!

Катя, радіючи, що сховалася на горищі від усього світу, що ніхто не бачить її, що ніхто не відніме безцінного скарбу, обережно надкушує хліб і жує, боячись згубити хоч кришку.

І мимоволі думається про те, що цей хліб міг би з'їсти Миколка, а їсть вона, і так їй хочеться цього хліба, так хочеться!

І снується в голові: добре, що Миколка помер.

Добре, що помер Миколка, що хліб дістався не йому, а їй. Тепер вона з'їсть хліб сама. Тепер вона залишилася в матері одненька, тепер їй не доведеться більше ділитися з братом, бо він помер — і йому вже нічого не потрібно. Зовсім нічого! Все діставатиметься тільки їй — і те, що вродить на городі чи в садку, й те, що мати десь дістане, й коли хтось принесе гостинця. Мати більше не думатиме про черевички для Миколки, а тільки для неї, для Катрусі, й хустку, може, їй постарається, й нове платтячко, бо це на ній уже зносилося, обтріпалося.

Добре, що Миколка помер, і вже ніколи не попросить ні їсти, ні взутися, не доведеться ділитися з ним.

І який смачний оцей хліб, який смачний!

Галя Музика по драбині залазить на горище й порпається в розсипаній мерві-потерусі. Длубається та длубається, сама і j до себе говорячи:

— О, правду мама сказала.

Щось намацує в мерві — й скрикує:

— Ой, розумниця-мама!

По якімсь часі спускається з горища в хату, а іі карих очах мерехтять іскри втіхи.