Шофер Петро Шевчик зостався в машині, оторопіло потер долонею сіре, наче рубане з граніту, чоло, а коли відняв долоню, то на круглому обличчі грала блудлива усмішка.
— Всяке бачив, а такого не доводилось,— мовив уголос.— Може, й собі зайти на цей виїзний товариський суд?
Одчинив дверцята й, запаливши цигарку, роздумував. Блудлива усмішка сяяла сонячним жмуром.
— А якщо Зіньки немає вдома? Товариський суд тільки поцілує замок...
Проте цього суботнього ранку Зінька була вдома, електричною праскою прасувала білизну, що горою лежала на ліжку. Як удосвіта зодягла куценьку спідницю, забувши накинути блузку чи кохтину, то так і поралась. І коли відчинились хатні двері, то Зінька обернулась на їхнє рипіння, відкинула з лиця лляні пасма волосся, і в її очах — великих та синіх, як цвіт весняних будяків,— спалахнуло здивування.
— З суботою, Зінько Максимівно...
З суботою привітав голова сільради Васянович. Лисий, мов протез, він пишався цупкими, як помазки, вусами, котрі доглядав дбайливо й невсипно. Потай носив у кишені дзеркальце, в яке міг зазирнути чи в своєму кабінеті, чи на риболовлі, чи перед тим, як просто зайти до сільського промтоварного магазину.
— Доброго ранку, Зінько...
Доброго ранку побажав Макар Хомич, учитель на пенсії, людина зовні щупла, мов захлялий горобчик, якому й м'якина перепадає зрідка. Макар Хомич у довоєнні роки зажив слави як самодіяльний актор їхнього сільського клубу, в післявоєнні роки прославився агітатором десятихатки. А коли ввійшли в моду товариські суди, став його першим і — до останнього дня — незмінним головою.
— Здрастуй, Зінько!
Поздрастувалась дорідна, як пшеничний книш, тітка Федоська, балакуча, мов радіо на стовпі біля колгоспної контори. Якби не одяг, то тіло тітки Федоськи розповзлося б, мабуть, так, як розповзається рідко замішане тісто по сковороді чи по деку.
— Привіт, Зінько...
Привітала доярка Ганя Хутірна, активістка (не тільки добре доїла закріплену за нею групу корів, а й любила та вміла виступати на зборах, зустрічала чужі делегації і їздила в складі своїх делегацій, запозичувала чужий передовий досвід і щедро ділилася своїм, теж, звісно, передовим). Висока й худа, Ганя Хутірна в своєму квітчастому одязі скидалась на грабову тичку, по якій знизу вгору повилась в'юнка красоля.
Господиня, тримаючи в руках праску, дивилась на ранкових гостей, що табуном спинились у порозі.
— Здрастуй, Зінько! — ще раз поздрастувалась тітка Федоська.— Запрошуй сідати.
— Сідайте,— відказала, гарячково міркуючи над тим, чого це вони опинились у її хаті в цю ранкову годину.
— То, може, до столу?
— Хай і до столу,— згодилась господиня, забираючи недопрасовану сорочку, кухоль із водою, якою збризкувала білизну.
Макар Хомич, покивуючи, мов качка-пірникоза, старечою головою, почовгав до столу й, сівши на лаві проти вікна, наче вставив свою щуплу постать у раму картини. Обіч нього посідали голова сільради та тітка Федоська.
— Ганю, сідай,— не так запросив, як буркнув голова сільради Васянович до похмурої доярки, що підпирала стелю в порозі.
Ганя Хутірна, горблячись, щоб не вдаритись об сволок, пройшла мимо зачудованої господині й сіла біля голови сільради.
Якісь дивні очі були в гостей... Погляд у Хутірної прямий, гострий і довгий — як ніж-різак, яким колють кабанів під ліву лопатку. Карі очі тітки Федоськи схожі на двоє живих, пухнастеньких створінь, на двох ласкавих цуциків із закрученими хвостиками, які ось-ось зіскочать із доброзичливого обличчя й довірливо покотяться до Зіньки, щоб погладила долонями, полоскотала пальцями... Жовті, наче прокурені тютюновим димом очі вчителя на пенсії Макара Хомича чи то сльозою сяяли, чи мудрістю промінились. А Васянович, настовбурчивши вуса, дивився на Зіньку так, наче й зовсім не бачив її оголених ніг та рук, повних грудей, що здригались високим молочним шумовинням, а тільки якийсь параграф в інструкції чи директиві.
— Що ж я вам на стіл зберу? — вдавано забідкалася Зінька.
— Ми до тебе не в гості,— сказав Васянович.
— Як же це так, Макаре Хомичу, що прийшли в хату — й не гості?
Учитель на пенсії відповів хіба що ширшою усмішкою, ніж та, яка постійно не зникала з його обличчя. Дивне це було обличчя! Наче дублену шкіру готували на більший череп, та в поспіху — випадково, не догледівши,— нацупили на отакий маленький, із гострими вилицями, й тепер ця шкіра висить, мов на тину.
— Ми, Зінько, гості й не гості,— засокоріла тітка Федоська.
— Вважай, Зінько,— проказав Васянович,— що ти в гостях у нас, от!
— А це ж як?
— А так! Ми тебе викликали минулого місяця до клубу на збори? Навіть в оголошенні було зазначено, що стоїть твоє питання.
— В оголошенні? — кров одлила від Зіньчиного обличчя, й тепер воно стало бліде.— В отому, що біля контори висіло? Там тільки про виконання плану писалось!
— А другим пунктом ішло "різне". Оте "різне" — якраз ти, Зінько... товаришко Нагірняк. Не з'явилась, хоч і кликали? Не прийшла коза до воза, то віз прийшов до кози.
— Може, й краще,— озвався Макар Хомич зі своїм вічним загадковим усміхом,— що не в клубі, а в тебе вдома, Зінько...
— Ага, без зайвого ажіотажу,— ввернув Васянович.
— Отак по-доброму, по-домашньому...
— По-людському,— докинула тітка Федоська.
— Сідай,— наказав голова сільради.
Зінька взяла руки в боки:
— В моїй хаті порядкуєте? Чи я в своїй хаті не знаю — сідати чи стояти?
— Бери стільця й сідай,— повторив Васянович.— Зараз у твоїй хаті відбувається засідання товариського суду.
— Якого суду? — скрикнула.
— Виїзного! Під головуванням Макара Хомича. А ми з тіткою Федоською та з передовою дояркою Ганею Хутірною — народні засідателі. Чи, може, тобі публіки бракує?
— Я й вас не просила! Кажете, сідати? Краще ляжу, бо памороки дзвенять.
— Громадянко Нагірняк,— попередив голова сільради,— до вас прийшли не женихатись, а розбирати на товариському суді.
— Судіть,— байдуже мовила Зінька, змирившись.— Тільки хутчій, у мене робота не жде.
Ганя Хутірна дістала з сумочки папір і авторучку, а вже потім поспитала:
— Протокол вести чи не треба?
— Умовились як? Значить, вести...
— Бачте, з протоколом прийшли до мене! Хто вас просив?