Гвалт, лемент...
— Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос.— Це вони так приставляють чи це справді?
— Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
— Завісу!..
...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
— Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! — Далі до людей: — Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна — це старий режим!
Загуло:
— Годі вже! Чули!
Свист.
...Перешуміло, перегриміло, стихло...
Хтось позіхаючи:
— Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?
— А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
— Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.
Далі:
— Ох-хо-хо-хо! — Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
...Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
— Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
— Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,— кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...
П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж — сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.
Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.
Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.
А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]
[28] — Віз — народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.
[29] — ...у горидуба граючи... — народна гра (відповідає рос. горелки).