Голод

Страница 2 из 2

Васильченко Степан

Гвалт, лемент...

— Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос.— Це вони так приставляють чи це справді?

— Оце, сину, таке приставленіє.

Швидко сцена була порожня.

— Завісу!..

...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:

— Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! — Далі до людей: — Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна — це старий режим!

Загуло:

— Годі вже! Чули!

Свист.

...Перешуміло, перегриміло, стихло...

Хтось позіхаючи:

— Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?

— А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?

Сміх.

— Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.

Далі:

— Ох-хо-хо-хо! — Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.

...Дзвоник.

Почалося знову тим самим:

— Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!

На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.

— Марино, удавишся!

Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,— кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...

П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж — сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.

Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.

Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.

А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]

[28] — Віз — народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.

[29] — ...у горидуба граючи... — народна гра (відповідає рос. горелки).