Кажуть, що добрий отець Михаїл ходив до свого храму божого й у молитві до Всевишнього просив прощення заблуклим вівцям із стада свого. Після того відповів посланцям з табору, що бог всемилостивий, для того й послав на землю до людей свого сина, аби рятувати їх від гріха і сітей диявола. Казав, щоб вони всі вертали назад і почали господарку свою відновлювати, бо скудіє земля, порожніють онбари й овини[17] у княжих людей і в князя. А сіє противно богові! Іще казав, ніби гріховний князь Ізяслав, син Мудрого Ярослава, переступив заповідь вітця свого й привів чужаків-грабіжників, щоб покарати киян, які його прогнали з князювання. Але всевидящий бог покарав уже його. Горе тому, хто шукає помочі у розбійників! Нині брати Ізяславові вигнали його з вітцевого столу, і на ньому возсів середульший Ярославич — Святослав, князь чернігівський. Так буде і з тими васильківцями бунтівними, котрі вночі ходять по боярських дворах і чинять грабунки й розбій. Будуть покарані зело! Палатимуть у вогні пекельному! Іще отець Михаїл повідав, що до Василькова прибув княжий воєвода Янь Вишатич зі своєю дружиною — тишу й лад у лісах наводити.
Це той самий Вишатич, що із роду Добрині, який служив старому князю Ігорю і Святославу. Відтепер — не втекти васильківцям од караючої десниці божої!..
Задумались міцно таборищани. Не простить їм бог християнський прогрішень їхніх, не допоможе і заступництво отця Михаїла. Треба сидіти тихо. А тут ще придибав до них чорноризець-розстрига з Печерської обителі, з-під Києва, — Єремія. Приніс новини чудовні: каже, отець ігумен Феодосій і вся братія чернецька нощеденно клянуть нового князя київського Святослава. Бо той переступив заповідь вітцеву: зайняв
вотчину свого брата старійшого. Се великий гріх супроти бога і супроти поконів Руської землі, І вигнаний з Києва Ізяслав знову повертається у свою землю на мечах ляхів-чужинців.
Зачаїлись васильківці. Чекати знову біди! Ярославичі, бач, здійняли меч один супроти другого. Людям немає ні від кого захисту — ні від князів, ні від богів… Бо розгубили старих і не ймуть віри новим.
Волхв Сновид у словах своїх навчає: "Не візьмуть вас, люди, нові боги у своє серце, бо люблять вони не правду, а угодництво, приймають славослів'я пусте від безславних, ницих, ледачих духом і бідних розумом. Пекельна кара упаде на тих, хто мислію і душею пребуває у сум'ятті. Кара!.."
Кара… кара… Бідному чоловікові — усюди уготована кара… усюди безвихідь… Кара від князів і мужів княжих за татьбу й пожоги; кара за відступництво від старих богів і за сумніви в нових… Хто поможе бідакові на білому світі?
— Лише від старих кумирів чекайте помочі! — трусив білою бородою сухий, із запаленими очима від нічних треб Сновид, — Лише на них уповайте душею і горнітеся серцем. Дайте в жертву Перуну, захиснику нашого роду, людської крові. Аби свої вогненні стріли гніву спрямував супроть ворогів наших. Як це робили ваші пращури.
Чи заперечиш мудрецю, котрому видається, що він усе знає? Як спиниш натовп, якому в душах висіявся страх і сумнів?
Таборище жило у гнітючій тривозі. Жони, стариці, отроки, діти зі сліпою покорою чекали слова від того, хто вдень і вночі говорив із богами і знав їхню волю. На кого вкаже його перст?..
Дев'яносто літ уже русичі ставили християнські храми і давали обітницю молитися грецькому богові, що прийшов на Русь із блискучої Візантії. Відтоді мало де проливали на жертовнику людську кров — новий бог і його святителі заборонили той звичай і жорстоко карали винуватців. Тепер ця кров рясніше мала проливатись на половецьких полях і в князівській коромолі, відстоюючи право і силу законного володаря землі і держави.
За довгий час люди відвикли навіть у думках від таких жертв. Але ж ось мудрий волхв знову нагадав їм про забутий звичай пращурів. Може, через те забуття і упав гнів на рід людський… Може… Та ніхто не чув у своєму серці поклику Перуна — хотіли всі жити й помирати своєю смертю, не жертовно.
Капище обходили стороною. Тихо плакали поза кущами. Хоча б мужі повернулися з волхвом Ростом! Хоча б раду сотворили вічеву!
Раптом на сонячній зеленій галяві, усіяній квітами жовтих дзвіночків — ключів од сонця, з'явився Наслав. Пригнав кілька пар гов'яди[18] і коней! Привіз кілька шкіряних мішків збіжжя. Буде дітям хліб, буде каша, буде м'ясо!
— Наславе! Наславе! Хай рятують тебе боги! Де мужі наші? Де отці чад наших? Що робити нам? Боги ждуть людської жертви!
Втомлений далеким переходом Наслав жадав відпочинку. Обрав безлюдне місце побіля кущів дикої малини, упав на теплу траву.
Крізь верховіття старих темних сосен, що перепліталися із світлими кронами беріз, лилась на землю дзвінка сонячна рінь. Обличчя ніжили пружинисті батоги пишно розрослої суниці. Над головою дрібно стукотіли невидимі дятли, висвистували рябці й синиці; десь неподалік, біля невеличкого озера, дудів одуд. Втомлені очі відпочивали на зеленому квітучому різнотрав'і.
Перевернувся на бік. Навпроти нього, де галява межувала з лісом, ворушились густі кущі малини. Там чиїсь руки нагинали довге гілляччя й оббирали солодкі ягідки, кидаючи їх у глиняний полумисок. Хто де? Чиясь біла хустина то мелькала, то зникала в гущавині. Аж ось вигулькнула з кущів світла коса на спині. Гайка!
Підповз до малинника, іскрадом пробрався до дівчини. Підняв із землі м'яку грудку, пожбурив у її бік. Грудка впала прямо в Гайчин полумисок, Вона злякано огледілась — нікого.
Наслав ізнову пожбурив якийсь камінець у неї. Він легенько вдарив їй у груди й покотився за пазуху.
— Ой! — зойкнула Гаїна й переполошено метнулась з малинника. Перестрибувала через невеличкі кущі, через бур'яни, вискочила на галяву й ошаліло промчала повз вогнища й опани[19].
Помчала до капища. Жінки на галяві завмерли. Що трапилось? Боги подали їй свій знак?
І страх, і зачаєна радість, і полегкість на серці обуяли усіх враз. Не їм це випало… Не їхнім кревним… Претичевій Гайці!.. Красуні
Васильківській… Яриловій нареченій. А таки і правда, богам старим вона мила! Дивне й тяжке сум'яття змішалось з тривогою і гострою жалістю… Пекло від того в очах і в скронях, тіло бубнявіло відчаєними передчуттями…