Ось вернуться з Києва, і він поговорить з нею. Що буде, те й буде. Чекати більше не можна — пошлюблять його з нелюбою.
— Гей, гей-гей!.. — лінькувато погейкував Гюрята на волів і крутив пугою над їх сірими хребтами. Ті наддавали ходи, і колеса повозів крутилися якийсь час швидше. А потім знову стишували хід. Легке погойдування добре вантажених возів приколисувало візників.
Уже сонце вигулькнуло за лісом, як Наслав завважив попереду верхівців. Якісь вони дивні, ці вої. У залізних сітчастих кольчугах, ніби йшли на рать, над шоломами розвівались довгі білі пір'ячі хвости. Що за одні?
— Що господар везе? Пиво? Мед? — говорили якось незвично, хоч і зрозуміло. Доки Гюрята і Наслав розгублено кліпали очима, вої почали перекидати мечами і списами бочки, корита, цебри, що з гуркотом розкочувались з возів вусебіч, стукались боками, гепались об каміння, губили обручі й клепки…
— Князеві у двір веземо. Це данина князеві!
— Ого-го! То єсть і для нас! — реготали вої, перехиляли глеки і лагвиці[12], виціджуючи собі в рот пиво, якого Гюрята з сином взяли у дорогу.
— Давай мед! Давай пиво! — гукали до нього. Розлючений Гюрята зіскочив з воза, витяг із днища дубовий костур і з усієї сили став бити грабіжників по головах. Аж загуло коване залізо шоломів.
— Рабіжники лютосні!.. Щоб вас Перун убив!.. Наслане, видирай з воза кия! Насла… — Голос його враз обірвався, і Наслав, метнувшись до воза, вкопано спинився. Він побачив… Він не заплющив очей… Два мечі одночасно врізались вітцеві в груди і в спину…
Гюрята якусь мить стояв, повернув лице до сина, з рук його випала вощага…
— Тікай… — тихо сказав Гюрята. Але хлопець почув. Позадкував до кущів.
— Го-го-го! — кинулись до нього двоє ошалілих від крові ратників.
Хлопець щодуху зірвався на біг. Сховався за кущем густої ліщини. Якісь незвичайні це були таті-грабїжники… Чи, бува, не оті вої-ляхи, що, кажуть, прийшли із князем Ізяславом Ярославичем. до Києва? Лютосні виродки… Пощо вітця закололи? Його вітця? Понищили людське добро…
Не скоро почув над собою гомін весняного лісу. Щебет, посвист, туркання, зозулине кування. Нестерпно пахло молоде клеїсте листя беріз. Дурманив гіркуватий дух дубової кори, торішньої глиці, розм'яклої на сонці соснової живиці…
Куди йому нині йти? Прихилився спиною до теплого від сонця стовбура берези, а в душі холодком повзала тривога. Комонники-грабіжники, певне, вже були у граді. Що накоїли вони там?
Здаля побачив, що над градом Васильковом клубочились чорні дими. Пожежа! Над Васильковом стояла пожежа. Серед білого дня. Серед ясного весняного дня.
Коло церкви Успенія метався натовп ошалілих людей — з дітьми, клунками, збіжжям. Голосили жінки, відчаєно лементували діти, стогнали стариці. Молилися давнім кумирам. Кляли нового бога і водночас благали його заступитись від напасті й розорення.
— Сія кара вам прийшла за ігрища поганські!
— Смиряйтеся, терпіте, християни, бог воздасть!
— Накликали на себе біду отими гульбищами волховськими!
— Люди! Люди! Се наші старі боги розгнівались на нас. Забули ми їхні заповіді. До лісу ідіть! До Перунового капища.
— Волхви! Волхви з нами! Наші заступники!
А дерев'яний Васильків-град палахкотів ще дужче. Ніби Сонце-Ярило підкидало у полум'я ще і свого вогню…
— Волхви! Ось вони — серед нас! Ведіть нас.
Двоє білобородих старців у сірих полотняних вотолах[13] вибиралися до паперті.
— Порятуйте нас! Одведіть біду! — Люди простягали до них руки.
Наслав іще не міг прийти до тями — велика і добротна хата його предків догорала в ясному червоному полум'і. Мати! Де ж вона?
— А-а-а! — високий жіночий розпач завис над юрбою.
Усі притихли.
— А-а-а! — відчайдушний розпачливий крик пронизав серце. То був голос матері.
— А-а-а! — жахний безнадійний нелюдський крик… І — тиша. В пекельному полум'і обвалились палаючі крокви. Стовп іскор шугонув у небо…
— Згоріла… — прошепотіли поруч. — Бідолашна… Її замкнули оті грабіжники й запалили хату…
— Тихо… тихо… Говорять волхви!..
— Старі наші боги чекають від нас каяття. Вас обдурили хрестителі-греки. Навчають лжі. В їхніх писаннях немає правди… — натужним високим голосом шепелявив білобородий старець на паперті. — Мудрість не в книгах. Мудрість у старих звичаях роду і в душах живих. Пощо шукаєте істину в словах? Істина — в діяннях справедливих!..
— Віримо тобі!
— Не слухайте його, люди! — розлігся над похиленими головами знайомий голос отця Михаїла. — Се вам кара за ігрища ідольські! За хулу істинного бога Христоса!
— Лицемірні твої слова! — обернувся до нього волхв. — Підла кривда в них. Кличуть до смиренства, а самі освячують насилля і жорстокість сильних.
Натовп гудів.
— Верніть нас у лоно старої віри. — Не хочемо ярма смиренства! Не хочемо неба! Дайте нам жити тут, на землі…
— Поставимо нові капища. Як за дідів було.
Градяни вже не дивилися на палаючі хати. Рушили услід за двома волхвами з проклятого богами града, в якому новий всемогутній бог і його апостоли не могли захистити їх від біди. Тікали від світу, в якому жила кривда, страх, сумнів, лжа.
Разом з усіма Наслав також пішов за волхвами із града.
Збіглі васильківці все літо жили табором у боярському лісі. Поставили нове капище Перуну — зарили стіни його глибоко в землю, дах — урівень із землею, притрусили листом. Лише з невеликого глиняного димаря, наче із землі, вночі і вдень струмував сизий пахучий дим. То біля жертовника волхвував старий Сновид, приносячи немудрі жертви богові огню — полінця берези, сосен, дубів. Мужі давно вже пішли із Боярщини разом із молодшим волхвом Ростом. Десь ходили по окольній землі, вночі нападали на боярські погости[14] чи на двори ненаситних тіунів[15] і биричів[16], часом, забравши все, підпалювали й громили їх. Тоді в таборі васильківців з'являлися хліб і добра животина. З того тепер і жили.
Але чимдалі таке життя ставало нестерпним. Літо минало. Наближалися дні вереса місяця. А там не забариться і зима зі снігами й морозами. Дехто тихцем зникав із таборища, навідувався на старе обійстя. Хтось уже мав розмову навіть з вітцем Михаїлом, хтось довідувався, чи будуть прощені гріхи збіглим, за те, що зневажили нового бога й клали треби старим богам — Перуну і Ярилу.