Нерадець щось хотів сказати, але не зміг. Всеволод стурбовано огледівся.
— Піду до брата Ізяслава нині, замирюсь із ним, — сказав ніби сам до себе. — Коли побуваєш у руках смерті, по-іншому поціновуєш жпгтя. Що_є найціннішим у людини? Життя в честі, чуєш, Нерадецю?
Нерадець упав перед ним на коліна. Заридав. Припадав чолом до землі. Що міг сказати він, котрий упав у безнадію, вознесеному надіями? Чи міг виказати у словах біль свій, і образу і свій розпач? Чи зможе знайти честь для себе і прощення від матері й від людей?
Знав одне: віднині все його життя, усі сподівання пов'язані із князем.
Янь Вишатич був уже в тих літах, коли приходить усвідомлення неповоротності життя, і тому уже не гнався за часом. Гонись не гонись, а молодих літ не повернеш. Нічого-бо не повертається із минулого. Усвідомив, що уже вступив у старість, зберігши в душі усі печалі та нездійснені забаганки. А найперше — жаль, що нічим не доскочив слави пращурів свого роду і що без честі завершує давній родовід. Без честі й без слави, з одним багатством. Але тепер вони не вдовольняло його душі. Відомо, що смак хліба знає лише бідняк. Багатич же приймає його як буденщину. Пиха можного жадає вивищення не над чорним смердом — за нього він вищий вїд народження, а над рівним собі. Тепер Янь збагнув, що такого вивищення не домігся. Всі роки ніби воду у решеті носив — щось робив, кудись біг, а для себе — анічогісінько не лишилося для своєї душі.
Гайка до його дому не повернулась. У старій Претичевій хаті гойдала у вербовій колисці сина. Яневі в очі не дивилася, червоніла лицем, та була щаслива.
Янь відступився. А в душі його накипав чорний вар злоби. На Гайку. На її смердівську невдячність. Адже він дозволив їй привести сина в його дім?! Що треба було іще? Без розголосу, без гордовитості могла б це зробити. Ти ж бач! Вона перед усіма його принизити захотіла. Мовляв, не здатний ні на що старий воєвода Вишатич. Того й пішла…
Злостився Янь на себе — пощо брав із худого роду? Злостився на весь світ. Навіть на Кильку, що вигинала перед ним своїми стегнами, натягуючи на сорочку то один, то другий навершник своєї збіглої господині. Але Кильку терпів. Розраджувала своєю льстою й запобігливістю. Хоч перед нею чув себе привабним і достойним мужем.
Килька ж пащекувала серед челяді: — Наволхвувала бояриня дитя собі чуже. Боїться до боярина вертатись. Го, коби воєводине було, терем би спорудив найбільший у Києві…
Авжеж воздвиг би. Гасив у собі лють. Може, й тепер воздвиг би, коли б прийшла під його дах. Не йде. Свого сина волю оберегами оберігає. Чутливим серцем материнським…
Бігав по хороминах, розвівав свою самотину несамовитістю, вистукуючи по мостинах підлоги каблуками грецьких чадиг[53]. Гриз нігті на пальцях, блискав урізнобіч зизооко. Гайко!.. Біль його… Ненависть його… Образа його…
Єдина розвага — приїзди до князя Ізяслава. Ізяслав, возсівши знову на київському столі, обіймав його за плечі, яко рідного брата. Вів до себе, у ложницю, садовив на покуті під іконами. Тоді Вишатич забував про свої кривди. Тоді вони удвох згадували, як Ізяславу вдалося безборонно прийти до Києва й сісти на отчий стіл. Як брати-князі під Володимиром-Волинським порозумілися між собою і як Всеволод з дружиною поклав перед Ізяславом меч і поцілував хрест. Сказав: "Брате, ти єсть старійший від мене, Іди в Київ. Візьми свій стіл, що отець Ярослав тобі заповідав. Грішен єсть. Прости!" Всеволод упав на коліна. Розчулений Ізяслав і собі став на коліна поряд з ним. "Бог простить. Молися! А мені воздасть за довготерпіння. Пощо мене, браття, вигнали в чужу землю? Пощо багатство моє побрали?" Всеволод плакав. "Прости, брате. То не я, то Святослав. А я винен, що на поклич киян прийшов. Тепер бачу: ішов я супроти закону. За ослух мій покараний був господом хворістю тяжкою. Але як тільки помисли правдиві вселилися в мою душу — очуняв єсмь… Старі боги помогли. І Живка, волхвиня їхня…"
Ізяслав насторожено заглядав братові в очі. Єретичні слова злітають з його уст. Чи личить християнину приймати волхвування, й зілля, й благословення старих богів? Але коли вони також були за Ізяслава, то нехай… Він помовчить.
Тепер оповідав те все Вишатичу.
— Сказав брат мені тоді: піду у свій уділ, в переяславську землю. А ти до Києва спіши…
Вишатич те все знав. Але вдавав, що чує вперше, як сталося, що не було битви між Ярославичами.
Кияни тоді відчинили Золоті ворота і вдарили у дзвони. Видзвонювали на церкві Богородиці благовіщення на Золотих воротах, на церкві Богородиці князя Володимира, названій Десятинною, на дзвіницях монастирів Георгія і святої Ірини, святого Петра, Дмитрівського монастиря і монастиря Германова на Клові… Найпізніше ударила в дзвін митрополича церква святої Софії. Митрополит Іоанн зачаїв злобу супроти Ізяслава… І нині, мабуть, плете свої тенета в темних закамарках… Боїться його Ізяслав. Питає ради у Яня:
— Вижену Іоанна, що вчинить патріарх в Царгороді?
— Накладуть злую єпітимію на всю Русь. Або ще половців нашлють.
Ізяслав зітхає. Ходить по ложниці. Високий, трохи вже зсутулений. Нетерпеливо крутить головою.
— Поїдьмо у Печери. Попросимо ченців молитися за наші гріхи.
Печерська обитель стрічала Ізяслава з великою шаною. Ігумен Стефан, котрому було вже важко ходити, виповз із своєї келії, опираючись на плечі двох келійників, що прислужували йому. Стефан вітав великого князя підкреслено поштиво кланяючись.
— Тілом відходжу од сього світу, — шамкотів до Ізяслава, а душею з тобою, князю. Знайте, чада мої, — звертав погляд до ченців, — перед богом буду заступатися за князя нашого законного. Хай міцно тримає в своїй десниці закон і благодать землі нашої.
— Владико! — упав перед ігуменом якийсь чернець. — Учив нас преподобний отець Феодосій, і ти, владико, учив нас, овець заблудших, ніякого набутку не збирати й не тримати в келіях. А я ось стяжав трохи полотна — сам, уночі, ткав. Щоб для братії сорочки нові пошити. Дозволь віддати тобі, владико…
З-під широкої поли ряси чернець вивалив до ніг ігумена добрий сувій полотна.
— Охо-хо, гріхи мої земнії, — застогнав Стефан. — ІІощо не послухався слова господнього? Сказано: де багатство ваше, там і серце ваше. Аще хощеш бути безпорочним чорноризцем — візьми своє полотно і кинь в огонь горящий! Аби усім наука була…