— Відпий іще роси Ярилової. Очисти душу свою від нечестивих помислів… Пощо твій бог єдиний не навчив тебе покори? Маєш слухати старшого брата свого, яко вітця свого. І мої старі боги тому учать. Але… не слухають нині волостелини мудрого слова. Лиш себе чують, свою заздрість і гординю возносять над усе… Одягли свого бога у золоті шати і в непогрішимість — і самі себе уподобляють йому! Загубили страх перед гріхом! Загубили добро в душах!
Живка замовкла. Всеволодове тіло бралося бурими плямами. Чоло вкрилось гарячими краплинами. Князь відчув якусь полегкість у собі.
— Хто єси, жоно? — пильно вдивлявся в її бліде, збуджене лице, в блискучі світлі очі.
— Пощо тобі знати мене? Ніхто мене не знає. І я себе не знаю.
— Ти себе знаєш. Бачу, що знаєш. Але не хощеш відкритись.
Живка зітхнула.
— Хоч і знаю — а що тобі? Всі ми — як летючі іскри в світах: спалахнули й гаснемо. Нічого не лишається опісля. Тільки попіл. І слава серед людей про діяння наші, про добро…
Всеволод похилив голову на груди. Багато мудрих книг прочитав на своєму житті, а такого не стрічав там. Там возноситься не добро, не правда — а війни, загарбання, поневолення багатьох народів, полон іних земель. Ото й слава володарів світу від того. Більше убив, більше награбував золота, більше крові людської пролив — і слава йому більша воздавалася в віках. За добро, за правду ще жоден володар світу не уславився… Він се знає твердо. Але слава та — не серед людей. У книгах…
— Приляж, князю, одпочинь. А я заклинання прокажу над тобою. Ти слухай — і вір… Вір моєму слову, князю!.. А ти, Огнеястра і Невея-мертвяща, усім лихоманкам сестра старша, плясавиця окаянна, біжіть від князя мого за три дні, за три поприща, бо прикличу на вас Живу-живицю і дасть вона вам по триста ран на день. Ізбіжіть у темнії ліси, на гнилії води, в місця порожні й безводні, аби вам жовтої кості не ламати, червової крові князя мого не пити, серця його не сушити, білого тіла не ломити. Ідіть на єдми[51], на темні луки, на густі очерети, на сухі ліси, на глибокі яри, на степи степучі.. Спи, спи, князю мій…
Довго ще шепотіла Живка над Всеволодом, розхитуючись усім тілом і сама немовби куняючи над ним… Тільки пальці її ніжно розгладжували князю надбрів’я, скроні, перенісся…
Творимир і Нерадець міряли кроками землю навколо Живця. Доки не зсіріла пітьма. Тоді вони присіли під якимось деревом — і відразу сон зморив їхні тіла. Важкі повіки самі змежились. А коли раптом розкрили їх — над ними шугав уже ясний сліпучо-білий день.
Перед ними стояла Живка.
— Най поспить князь. Огневиця з нього вийде. Невея-смерть відступилась уже.
Творимир і Нерадець спустились із піщаного горба, попрямували до табору ратників. Треба було попередити воєвод, що князь живий, що він одужує.
Уже дійшли до того самого дуба-віковика, де Нерадець стояв звечора на чатах, як раптом над ними тонко продзвеніли стріли.
Обоє припали до землі. Лише тоді згадали, що немає у них ані луків, ані мечів при собі. Нерадець намацав за халявою чобота лише ніж.
Підповзли ближче до дуба. Кілька стріл миттю впилися в стовбур і тремтіли пір'ястим охвістям. Небезпека була поряд. Творимир і Нерадець, не змовляючись, кинулись врізнобіч. Де був ворог — не видати. Коли один наскочить на нього — другий прийде у поміч. Та не встиг Нерадець відсапатись, як з протилежного боку, куди стрибнув Творимир, почулася вовтузня. Там щось коїлось із воєводою. Нерадець затиснув у зубах довгий мисливський ніж, ящіркою зав’юнився в чагарі, щоб обійти засідку збоку.
Коли він звівся на коліна, намагаючись роздивитись, де ж Творимир, угледів: верхи на воєводі сидів якийсь ратник і втискував йому в рог кляп із трави.
Нерадець розмахнувся. Важкий ніж із коротким посвистом пролетів над кущами і впився під ліву лопатку ратника. Він обм'як. В цю ж хвилю Нерадець кинувся на незнайомця, рукою охопив шию і повалив на землю. Нерадець відчув, як чужинець знесилів під ним і вже не борсався.
Воєвода витягнув кляп,
обтрушувався від землі, відпльовувався…
— Лютий, яко барс… Я впізнав його! Се гридь Ізяслава — Порей. Ху-у…
— Порей? — злякався Нерадець, відскакуючи від своєї жертви. — Із Василькова?
— Не відаю звідки… Значить, рать Ізяслава близько. Скорій до стану!
Але Нерадець німо стояв над Пореєм. Той ошаліло водив вибалушеними очима. З кутиків уст на бороду вибивалася рожева піна…
— Ти Порей? Порей? — Впізнавав і не впізнавав Нерадець свого батька. — Кажи! — усе кричало в ньому. Бо впізнав-таки отця свого довгожданого…
Порей спинив на ньому затуманений погляд. Якась тінь майнула в його скаламучених зіницях. Уста затремтіли.
— Будь вони прокляті, князі…
В очах Нерадця стояла чорна гарячінь…
Порей якось тихо випростався й дивився у небо своїми світлими очима, у яких застиг відчай, чи подив, чи біль…
Нерадець узяв його в оберемок, поніс угору, до Живця. Навстріч йому вийшла висока волхвиня. Він поклав Порея їй до ніг.
— Вітець мій. Рятуй.
Живка суворо поглянула Нерадцю у вічі. Щось прочитала в них. Нахилилась над Пореєм. Розірвала поли сірої вотоли, висмикнула сорочку з-за пояса, повернула Порея спиною до себе.
— Маєш тверду руку, воїне. Б'єш без промаху.
І пішла.
Рясний холодний піт покрив спину Нерадцю. Аж до кісток пробивався той холод. Перед очима пливли червонясто-чорні кола. Все пішло обертом. Все полетіло в гарячу каламуть…
Він опам'ятався від того, що його боляче торгали за ніс, за щоки, за вуха. Опам'ятавшись, упізнав білу волхвиню.
— Князь тебе кличе, іди.
Нерадець піднявся з землі. Боявся глянути в той бік, де лежав захололий Порей.
Всеволод сидів у капищі на ложі, під стіною. На ній уже згасли вогники свічок у прозорих пелюстках дзвіночків-підсвічників. Усе тут було не так, як уночі.
Стіни капища були зроблені із тонких пластин рожевого мармуру, які вдень просвічувались від сонця, а вночі — від вогнів свічок.
Князь Всеволод зустрів Нерадця повеселілим голосом.
— Прийми дяку від мене, муже зичливий. Жалую тебе мечем злоченим і щитом. Порятував мене від смерті.
Нерадець байдуже слухав ті слова й мовчав. Всеволод здивовано звів брови докупи.
— Прийдемо назад — пожалую землею. Дві веретеї[52] землі на душу виділю.