Я сам не знаю, звідки взявся в мене такий поважний голос, така переконливість.
Ліда глянула мені в очі, і я побачив в її погляді іскорку надії. Та вона тут же перевела розмову на інше.
— Ви Ярослава давно бачили? Я охоче підхопив нову тему.
— Давно... До речі, ви знаєте, що секрет поведінки Ярослава Васильовича тепер відомий усім. Нині ніхто вже не сміє підозрювати його в будь-яких злочинах.
— Я одержала від нього листа, — не слухаючи мене, сказала Ліда. — Він пише, що цими днями приїде... Ах, так, розкажіть, у чім там була справа...
На жаль, я міг переказати їй тільки те, що чув од Самборського під час зустрічі з ним у Черняка.
Ліда, здавалось, з цікавістю слухала мене.
Потім я докладно розповів їй про дивовижну швидкість поїздів на Глибинному шляху. Та як Макаренкові пощастило цього досягти, — про це я сам нічого не знав.
— Олексо Мартиновичу, — раптом перебила мене Ліда; голос її бринів хвилюванням. — Може, мені вже не доведеться побачити Ярослава... Коли ви зустрінете його, то скажіть, що в останні дні свого життя, в ті хвилини, коли мені ставало трохи легше, я... мені... найбільше хотілося його побачити... поговорити з ним... Пригадуєте, з Іркутську я питала вас, чи не показував він кому того листа, якого я передавала через вас перед моїм від’їздом на Кавказ?
— Так, пригадую.
— Цього листа читали якісь підозрілі людці.
— Чому ви так думаєте?
— Власне, я зобов’язалася про це нікому не розповідати. Навіть Ярославові. Але тепер, коли закінчено будівництво Глибинного шляху і коли я перебуваю в такому стані, можна сказати.
Якийсь час вона наче збиралася з думками. Потім, повернувшись у ліжку, почала розповідати:
— Одного разу, після закінчення дослідів над пайрекс-алюмінієм, я одержала від невідомого кореспондента листа, написаного на машинці. В ньому говорилося, що якийсь науковий працівник витратив майже все своє життя на винайдення сплава, подібного до пайрекс-алюмінію, але досі цієї проблеми не розв’язав. Родич цього працівника просить розповісти про деякі подробиці моєї роботи, щоб він міг підсунути їх старому і тим дати йому хоч перед смертю відчути задоволення, що той врешті розв’язав це складне завдання. В обмін на це невідомий пропонував повернути лист, адресований мною Макаренкові. На доказ того, що той лист у нього, він наводив кілька уривків з мого листа. Невідомий загрожував, що коли я не погоджусь, то він передасть листа Барабашеві. Анонімка мене схвилювала. Ясно, що лист потрапив до якогось негідника. Мені було дуже неприємно, але секрету пайрекс-алюмінію я, звичайно, видати не могла. Тоді я вирішила звернутися до слідчого Томазяна. Слідчий ознайомився з анонімкою і залишив її у себе, попросивши нікому нічого не розповідати. Він надавав тому листу великого значення. Мене мучило питання, як мій лист міг потрапити до якогось шпигуна, але я не могла про це спитати Ярослава, пам’ятаючи заборону Томазяна. Згодом, під час нашої прогулянки на водопад Учан-Чан, я довідалася, що лист у Ярослава. Але все ж його читав хтось сторонній.
Вислухавши цю розповідь, я одразу догадався, у кого був той лист, коли я шукав його і не міг знайти. Безперечно, його вкрав Догадов, а потім повернув назад. Очевидно, той лист був основною ниткою, якою скористався слідчий, працюючи над викриттям шпигуна. Крім того, мені стало ясно, що Томазян знав про взаємини Ярослава і Ліди значно більше, ніж я уявляв.
Я розповів Ліді про свою догадку.
Лише скінчив розповідь, як до кімнати зайшов Барабаш, а за ним Макаренко.
Ліда, побачивши Ярослава, широко розплющила очі і від хвилювання не могла вимовити жодного слова. Та інженер був схвильований ще більше. Надзвичайна блідість вкривала його обличчя, він важко дихав. Але ось хвора посміхнулася до нього. Це була така жалісна посмішка, що я швидко вийшов з кімнати.
Мене наздогнав Барабаш.
— Заспокойтесь, візьміть себе в руки, — говорив він і вивів мене до парку, що оточував санаторій.
Над нами задумливо шуміли своїм верховіттям старі сосни, з маленького фонтана серед кущів глоду ледве чутно дзюрчала вода, десь вдалині вистукував дятел, а ми мовчки походжали по алеях парку, кожен із своїми думками.
— Макаренко давно приїхав? — нарешті спитав я.
— Кілька днів тому. Ми не хотіли хвилювати Ліду і не дозволяли йому заходити до неї. Спочатку він написав їй листа. Але сьогодні уже не можна було відмовити йому в бажанні побачитися з хворою. І вона теж, очевидно, напружено ждала його, хоч і не говорила про це. Не знаю, чи добре, що вони побачаться, але перед цією небезпечною операцією я не міг одмовити.
Я більше нічого не питав. Ми двічі пройшлися по довгій алеї, що спускалася до ріки, і сіли на лаві.
Дятел перестав стукотіти. Дзюрчання води сюди не долинало, і тільки мелодійно шумів вітер у соснах, навіваючи почуття безлюдності.
— Ви знаєте, я дуже люблю Ліду, — промовив Барабані, дивлячись кудись в далечінь і немов звертаючись до того, кого він там бачив. — Коли експеримент не вдасться і вона помре, для мене в житті не залишиться нічого...
Що я міг йому сказати? Адже ясно, що Ліда любить Ярослава, і це мусить розуміти Барабаш. Ну, а коли експеримент вдасться? Невже він покладається тільки на її вдячність... Мабуть, лікар догадувався про мої думки. Він обернувся до мене і сказав:
— Я знаю, вона любить Ярослава. Але свого часу у них виникли якісь розходження... непорозуміння... недоговореності... Потім, здається після катастрофи в шахті, усе вияснилося, вони помирилися. Та зараз же після цього хвороба Ліди, звичайно, загострилася... Це, мабуть, наслідок великого нервового напруження... Запевняю вас, я люблю її надзвичайно, та для мене головне її життя. Колись я розмовляв про це з Макаренком. Але тоді я ще міг сподіватися на інше. Мені здавалося, що вона зможе полюбити мене... Але ж хіба це головне, коли любиш людину? Врятувати її — ось що для мене найважливіше. І ось зараз мені хочеться поклястися вам, сторонньому свідкові, що все зроблю, щоб врятувати її життя.
Я міцно потиснув руку лікареві. Це була благородна людина.
8. ОПЕРАЦІЯ
Операція, яку Барабаш вирішив зробити, була така незвичайна, що майже весь лікарський персонал санаторію зібрався коли не в коридорі біля операційної, то навколо будиночка, де це відбувалося. Скільки я розумів, мова йшла про те, що хвору мали отруїти одною з найсильніших отрут, яка викликає смерть за кілька хвилин, а потім, негайно вживаючи різних засобів, врятувати отруєну людину. Отрута, гостро вплинувши на різні функції організму, одночасно мала так вплинути на ракову пухлину, що вона перестане розвиватися і незабаром зовсім розсмокчеться.