На широкій веранді санаторію знаходилося четверо: юнак — спортсмен у смугастій майці — крізь бінокль озирав морський виднокруг; прекрасна молода блондинка в блакитному платті з білим бантом, що нагадував хмарку в синьому небі, схвильовано перебирала пальцями ремінець своєї сумочки; сивий дідусь теж хвилювався, бо раз за разом то здіймав, то одягав окуляри і, хмукаючи, запитливо позирав на своїх компаньйонів; четвертий... Четвертим був я.
Треба сказати, що всі четверо прибули в це місто лише кілька годин тому і негайно розшукали санаторій-лікарню професора Барабаша. Власне, санаторій іменувався якось інакше, але офіціальної назви ніхто не вживав, а найвидатнішою ознакою цієї установи було те, що головним лікарем тут працював Юрій Барабаш, відомий своїм особливим комплексним методом лікування. Той метод поєднав і хірургічне втручання і застосування різних ліків, психотерапію, але головне — суворо індивідуальний підхід до хворого.
Всі четверо нетерпляче ждали відомого лікаря. І незабаром у дверях показався його білий халат. Очевидно, Барабаш знав, хто його жде, і поспішав.
— Який я радий... який радий! — промовив він, обіймаючи старого професора.
Потім міцно стиснув руки жінці та мені й потряс за плечі юнака.
— Я ждав тебе з самого ранку, — говорив лікар, звертаючись до жінки, — і потім ніяк не сподівався, що ви приїдете усі разом.
— Через те я й затрималась, що зустрілась з ними. Як Ярослав? — спитала вона.
— Так, так, як Ярослав? — схопив Барабаша за руку старенький.
Приїжджі запитливо дивилися на лікаря.
— Зараз, зараз, друзі мої, — посміхаючись відповів він, — зараз його побачите... Але ж Ліда розповідала вам про нього. Вона ж бачила його три тижні тому, коли виїздила звідси.
— О, це було так давно, — стиха промовила жінка. — Я так хвилювалася, коли під’їздила сьогодні до санаторію.
Її голос злегка дрижав. Лікар глянув на Ліду, і в очах його промайнуло щось, ніби він внутрішньо зітхнув, але, враз заглушивши це зітхання, весело посміхнувся і знов повторив:
— Через хвилину він буде тут.
— Він уже ходить? — скрикнула Ліда.
— Хвилинку терпіння, і ви усе побачите. Тарасе, ти хочеш щось мене спитати?
Юнак у майці вже давно поривався з якимсь запитанням.
— Так, так, — сказав хлопець. — Чи знає Ярослав Васильович про рішення будувати нові лінії Глибинного шляху?
— Нові лінії? Я сам ще нічого не знаю.
— Сьогодні ранком було сповіщено про це по радіо, — вставив я. — І у Аркадія Михайловича лист Саклатвали до Макаренка з цього приводу.
— Нові лінії?
— Вони зв’яжуть крайні пункти усіх трьох суходолів старого світу, — пояснив Тарас.
В цей час через широко одчинені двері санітар викотив на веранду крісло з хворим. В кріслі сидів, посміхаючись до нас, Ярослав Макаренко. Він ще не міг ходити. Багато місяців провів інженер у ліжку, довгий час не подаючи жодної надії на видужування. Але Барабаш вирвав його з рук смерті. І ось блідий, ще кволий, він з’явився перед своїми друзями.
— Лідо! Аркадію Михайловичу! Тарасе! Олексо Мартиновичу! — стиха, хвилюючись, промовив він.
Трохи пізніше ми зійшли в сад санаторію. Біля хворого залишилась тільки Ліда.
Я добрів до самого берега моря і незабаром вийшов до бульвару на набережній.
Шумів прибій, розбиваючись об мури набережної, і у стовпах водяного пилу веселками відсвічувалося сонячне проміння; грало море, немов симфонічний оркестр. Численні чоловіки і жінки, юнаки і дівчата милувалися тим краєвидом, тією музикою, що викликала у кожного чи давні мрії, чи якісь спогади і почуття сили життя. Я стояв на тому мурі, біля лави із залізним поруччям, і згадував давнішню зустріч в цьому самому місці, таємничу Снігову королеву і тих незвичайних людей, що стали моїми друзями.
А море шуміло славу життю, боротьбі й перемогам.
1939-1941 рр.