Аж ось повітряний лімузин торкнувся колесами землі і покотився полем, наближаючись до нас. Ми поспішили до машини. Першим вискочив з неї хлопчина в зеленому костюмі, а за ним виліз сивенький дідок у фетровому брилі. То були Аркадій Михайлович і Тарас Чуть.
Професор міцно потиснув кожному з нас руку, кожному сказав по компліменту, а мене таки примусив покрутитися, щоб оглянути, яким я приїхав з-за кордону. Тарас виріс і змужнів. Це вже був не хлопчик, а підліток, що переходить в юнацький вік. Він сильно витягнувся, позначався худорлявістю, а очі дивилися одночасно і м’яко і задьористо.
Всі ми стояли посеред поля, захопившись привітаннями та розмовами. Службовці чемно попросили нас до аеровокзалу, щоб не заважали під час посадки літаків. Взявши речі професора і Тараса, ми попрямували до машин. Але, заговорившись, на самому краю поля зупинилися знов.
— О котрій годині відкривається сесія Наукової ради? — питав професор.
— Мала відкритися сьогодні о восьмій вечора, але відкладена на п’ять-шість днів, — відповів Ярослав.
— Чому?
— Не всі доповіді готові. Сейсмологи не докінчили досліджень в зоні забайкальської западини, служба руху ще сперечається відносно форми електровозів та вагонів, а енергетики теж щось там... Це вже його спитайте, — кивнув Ярослав на Самборського.
Енергетик прищурився і лихим оком глянув на Ярослава.
— Ну, про це потім, — сказав він.
Мене здивувало що Самборський не сперечався. Не в його характері було мовчати. Але він, очевидно, збирався зробити це пізніше і перевів розмову на інше.
— Аркадію Михайловичу, ви, звичайно, до мене? — спитав він.
— А я не знаю... Я нікого не хотів би утруднювати.
— Про вас уже потурбувалися, — втрутився Макаренко. — Вам і Тарасові ще з учорашнього дня відведено кімнати в готелі.
— Навіщо готель? — спалахнув Самборський. — У мене чудова квартира, я в ній майже не живу, бо весь час на будівництві.
— Гаразд, гаразд, не сваріться. Я охоче побуваю в кожного з вас... разом з Тарасом... Правда, Тарасе?
Але увагу Тараса привернула метушня біля великого вантажного літака, який щойно приземлився.
— Обов’язково заїдемо. А готель... Це для нас найкраще. Ви ж знаєте, що значить почувати, що ти не утруднюєш людину... яка... яка... Ну, ви ж самі розумієте, мої друзі, що поки не буде закінчено будівництво Глибинного шляху, мені совісно забирати у вас хоч одну хвилину.
— Аркадію Михайловичу, я бачу, що на вас позначився вплив Ярослава, — розсердився Самборський. — Не можна ж двадцять чотири години на добу працювати... Треба ж і відпочивати.
— Правильно, правильно, — усміхаючись говорив Ярослав. — Але в готелі їм буде краще.
— В якому готелі? — поцікавився Самборський.
— "Витязь Іркуте".
— Гарна назва, — промовив я. Самборський лихо крутнув головою.
— Хитро придумано, — сказав він незадоволено.
Я здивувався, не розуміючи, що хитрого в назві готелю.
— Ярослав же там живе по сусідству, — пояснив мені Самборський.
— А-а... — зрозумів я.
— Аркадію Михайловичу, там щось трапилось! — гукнув Тарас. — Дивіться!
Він показував на вантажний літак, який кілька чоловік старанно оглядали з усіх боків.
Ми хотіли вже йти, коли від літака відокремився чоловік у шоломі, мабуть пілот, і, махаючи рукою, попрямував до нас. За ним ішов стартер.
— Що трапилось? — гукнув Самборський.
— Хто з вас професор Довгалюк? — наблизившись, спитав пілот.
— Я, — виступив Аркадій Михайлович. — А що таке?
— Один мій пасажир залишив у кабіні пакет на ваше ім’я. — І пілот подав професорові тоненький конверт.
Професор розірвав його, витяг маленький аркушик паперу, перебіг очима і звернувся до пілота:
— А де ж той пасажир?
— Я сам хотів би знати.
— Тобто?
— Коли ми збирались вилетіти з Свердловська, туди прибув літак з Москви. Один з пасажирів почав розпитувати про вас і дуже бідкався, що не застав. В цей час я вилітав з поштою, і черговий по аеровокзалу запропонував йому доганяти вас моїм літаком. Він погодився. До нього приєднався ще один пасажир, і я їх забрав. Летіли ми непогано, майже наздогнали вас. Годину тому я бачив, що мої пасажири куняють у кріслах. Але коли підлітав до Іркутська, зиркнув у кабіну, а їх нема... Вже не знаю, як посадовив машину, бо в мене і голова наче не своя зробилася. Нічого не розумію. Думав, що це мені приснилося. Але в кабіні зостався саквояж і листяна кріслі, адресований вам. Пригадую, той, товстенький, питаючи про вас, все цього листа в руках крутив.
— У того пасажира, що питав про мене, руденькі вуса, сірий плащ і чорна кепка?
— Так, так. Ви його знаєте?
— Хто це? — не стримався я.
Аркадій Михайлович подав мені папірець. То була судова оповістка.
"Громадянину Довгалюку Аркадію Михайловичу.
Народний суд 14-ої дільниці за рішенням Обласного суду втретє переглядає справу про позов до вас на п’ятдесят чотири тисячі карбованців за незаконне користування громадською площею. В разі неявки справа розглядатиметься без вас.
Вручити оповістку доручається громадянину Черепашкіну Івану Семеновичу".
— Я не розумію, —сказав я.
— Ви всі його знали, — мовив професор. — Це комендант будинку, що колись примусив нас ночувати на солярії. Він з надзвичайною впертістю домагався, щоб мене оштрафували... Та невже не пам’ятаєте Івана Семеновича Черепашкіна?
— Так що ж сталося з вашими пасажирами? — допитувався Самборський у пілота.
— Дідько їх знає, — відповів схвильований пілот.
— Не могли ж вони випасти?
— Парашутний люк відчинений.
— А парашути були?
— Не було.
Зацікавлені цією незвичайною подією, ми затрималися ще деякий час на аеровокзалі. Аркадій Михайлович змушений був дати свою адресу представникові міліції, бо той, як водиться, зацікавився знайомством професора з пасажиром, що так дивно зник.
Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з СамборськихМ, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.
— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.