Гунвальд Ларсон узяв собі за принцип не думати про роботу, коли був удома, і не міг згадати, щоб колись дзвонив по телефону, як уже лежав у ліжку.
Після другого сигналу він почув голос Мартіна Бека.
– Привіт, – сказав Гунвальд Ларсон. – Ти вже чув про Ассарсона?
– Так.
– А я ось що подумав.
– Що?
– Що ми, мабуть, ішли не в тому напрямку. Стенстрем, звичайно, вистежував Єсту Ассарсона. А той, хто стріляв, убив зразу двох зайців: Ассарсона і того, хто за ним стежив.
– Так, у цьому, що ти кажеш, може, і є щось, – погодився Мартін Бек.
Гунвальд Ларсон помилявся. Але все ж таки він спрямовував слідство на правильну стежку.
XXIV
Три вечори поспіль Нордін у своєму мисливському капелюсі й непромокальному пальті ходив по Стокгольму, намагаючись знайти контакт із міським дном. Він навідувався до кав'ярень, ресторанів, танцювальних зал, де, за словами Білявої Малін, бував Єрансон.
Часом він їздив машиною, а в п'ятницю ввечері сидів у ній і стежив за площею Маріаторг, проте не помітив нічого цікавого, крім двох чоловіків, що також стежили за площею з машин. Він їх не знав, але здогадався, що це районний цивільний патруль або хтось із відділу боротьби з наркоманією.
Ці подорожі не збагатили його новими фактами про чоловіка, що звався Нільс Ерік Єрансон. Однак за ці дні він усе-таки доповнив інформацію Білявої Малін даними, які добув зі списків населення, з церковних книг, від контори найму моряків і від колишньої дружини Єрансона, яка мешкала в Борасі й заявила, що майже забула свого першого чоловіка. Вона не бачила його близько двадцяти років.
У суботу вранці він доповів про свої мізерні здобутки Мартінові Беку. Потім сів і заходився писати до дружини в Сундсвал довгого, сумного листа, час від часу винувато поглядаючи на Ренна й Кольберга, що завзято вистукували на машинках.
Не встиг він дописати листа, як до кімнати зайшов Мартін Бек.
– Що за йолоп послав тебе в місто? – запитав він.
Нордін швиденько накрив лист копією рапорту, бо саме написав: "… а Мартін Бек з кожним днем стає чудніший і сердитіший".
Кольберг витяг з машинки аркуш і сказав:
– Ти.
– Що? Я?
– Авжеж. "У середу, коли тут була Білява Малін. Мартін Бек недовірливо дивився на Кольберга.
– Дивно, що я не пригадую, – сказав він. – Та все одно безглуздо давати таке доручення норландцеві, який навіть добре не знає, як потрапити на Стуреплан.
Нордін був ображений, але в глибині душі визнавав, що Мартін Бек каже правду.
– Ренне, дізнайся ти, де бував Єрансон, з ким він водився і що робив, – сказав Мартін Бек. – Спробуй також спіймати того Б'єрка, в якого він мешкав.
– Гаразд, – відповів Ренн.
Він складав список усіх можливих значень останніх слів Шверіна. Першим він написав: "Дегенерат якийсь". І останнім: "Дурнуватий якийсь".
Кожен провадив свою ланку слідства.
У понеділок Мартін Бек устав о пів на сьому після майже безсонної ночі. Він почував себе погано, і від чашки шоколаду, яку він випив у кухні разом з дочкою, йому також не стало краще. Решта членів родини ще не з'явилися. Дружина вранці міцно спала, і цю її властивість, мабуть, успадкував син, якому щоразу важко було рано вставати. Але Інгрід прокидалася о пів на сьому і замикала за собою двері в коридорі о чверть на восьму. Завжди. Вона часто казала, що по ній можна перевіряти годинник.
Інгрід явно полюбляла шаблонні фрази. Можна було б скласти збірку її щоденних висловів і продати як посібник для тих журналістів, що вже виписались. Як своєрідну шпаргалку. "Книжка мала б називатися "Вмій говорити й писати", – подумав Мартін Бек.
– Про що ти думаєш? – запитала Інгрід.
– Ні про що, – машинально відповів він.
– Я з весни не бачила, щоб ти колись сміявся.
Мартін Бек відірвав очі від клейонки, розмальованої гномами, глянув на дочку і спробував усміхнутися. Інгрід була гарна дівчина, але ж це не причина для сміху. Вона підвелася й пішла по свої книжки. Коли Мартін Бек надів капелюха й пальто, вона вже чекала на нього, тримаючись за ручку дверей. Він узяв у неї книжки. Портфель був старий, витертий, обліплений барвистими значками.
Це він також зробив машинально. Він носив портфель Інгрід так само, як дев'ять років тому, коли вона вперше пішла до школи. Але тоді він вів її за руку. За маленьку ручку, вогку й тремтячу від збудження. Коли він перестав водити її за руку? Він уже не пам'ятав.
– На святвечір ти будеш сміятися, – мовила Інгрід.
– Справді?
– Так. Коли отримаєш від мене подарунок. – Інгрід наморщила лоба й додала: – Не можу собі уявити, щоб він когось не розсмішив.
– А що б ти хотіла мати?
– Коня.
– Де ж ти його поставиш?
– Не знаю. Та однаково хотіла б коня.
– Ти знаєш, скільки він коштує?
– На жаль, знаю.
Вони попрощалися.
На Куигсгольмсгатан його чекав Гунвальд Ларсон і висновок, який навіть не заслуговував, щоб його назвати висновком з припущень. Гаммар був такий люб'язний, що відзначив це напередодні.
– Як там з алібі Туре. Ассарсона? – запитав Гунвальд Ларсон.
– Його алібі належить до найпевніших в історії криміналістики, – відповів Мартін Бек. – Бо він саме тоді виголошував промову перед двадцятьма п'ятьма особами. Він був у міському готелі в Седертельє.
– Ага, – похмуро мовив Гунвальд Ларсон.
– А крім того, даруй мені, припущення, що Єста Ассарсон не помітив би власного брата, який сідав в автобус із автоматом під плащем, здається не зовсім логічним.
Щодо плаща, – мовив Гунвальд Ларсон, – то він мав бути досить широкий, коли вбивця міг сховати під ним автомат. Якщо тільки він не тримав його у валізці.
– Тут ти маєш слушність, – погодився Мартін Бек.
– Часом справді буває, що я маю слушність.
– І в цьому твоє щастя, – мовив Мартін Бек. – Якби позавчора ввечері ти помилився, нам би тепер було непереливки. Але ти колись таки вскочиш у халепу, Гунвальде, – додав він.
– Не думаю, – мовив Гунвальд Ларсон і вийшов з кімнати..
У дверях він зіткнувся з Кольбергом, який швидко відступив убік і, змірявши поглядом його широку спину, запитав:
– Як там живий тиран? Невдоволений?
Мартін Бек кивнув головою. Кольберг підійшов до вікна й виглянув надвір.
– Хай йому чорт, – мовив він.
– Оса й далі живе у вас?