Монсон часто поглядав на годинник. Він вирішив чекати не довше як до пів на шосту.
За дві хвилини до цього терміну з'явилася пані Карлсон.
Вона посадовила Монсона на свою елегантну канапу, пригостила його вином і почала нарікати на нещасну долю господині, що тримає пожильців.
– Не дуже приємно самотній, нещасній жінці тримати повну квартиру чоловіків, – сказала вона. – Та ще й чужоземців. Але що має робити бідна вдова?
Монсон швидко прикинув, що ця бідна вдова видоює щомісяця з пожильців понад три тисячі крон.
– Той Мухамед, – сказала вона, – не заплатив мені за останній місяць. Ви б не могли так зробити, щоб я отримала плату? Він же мав гроші в банку.
Коли Монсон запитав, що вона думає про Мухамеда, господиня відповіла:
– Він хоч і араб, але був приємний хлопець. Чемний, тихий, начебто порядний, не пив і, мені здається, навіть не мав дівчини. Але, як я вже сказала, не заплатив мені за останній місяць.
Виявилося, що вона досить добре ознайомлена з особистими справами своїх пожильців. Рамон і справді тягався з повією на ім'я Керстін, але про Мухамеда їй майже не було чого розповідати.
Він мав заміжню сестру в Парижі. Сестра писала йому, але ж ті листи неможливо читати, оскільки вони написані по-арабському.
Пані Карлсон принесла пачку листів і віддала їх Монсонові. На конверті було сестрине прізвище й адреса.
Все земне добро Мухамеда було складене в брезентову валізу. Монсон забрав її з собою.
Пані Карлсон ще раз нагадала про гроші, поки Монсон зачинив за собою двері.
– Ото відьма, – промурмотів він сам до себе, спускаючись сходами на вулицю, де стояла його машина.
XIX
Понеділок. Сніг. Вітер. Собачий холод.
– Чудовий, свіжий сніг, – сказав Ренн.
Він стояв біля вікна і замріяно дивився на вулицю й на будинки, що ледь видніли за миготливою завісою з білих сніжинок.
Гунвальд Ларсон підозріливо глянув на нього й запитав:
– Це якийсь дотеп, чи що?
– Ні. Я просто стою і думаю, що я почував, коли був хлопцем.
– Дуже похвально. А ти не думаєш, що треба робити щось корисніше? Для слідства.
– Так, але…
– Але. що?
– Отож-бо. Я саме хотів тебе запитати – що?
– Убито дев'ятеро чоловік, – сказав Гунвальд Ларсон, – а ти не знаєш, що тобі робити. Ти слідчий чи ні?
– Слідчий.
– То веди слідство, хай тобі чорт.
– Як?
– Не знаю, роби щось.
– А ти що робиш?
– Хіба не бачиш? Читаю ту психологічну нісенітницю, що її виготовили Меландер з лікарями.
– Навіщо?
– Не знаю. Звідки мені все знати?
Минув тиждень від кривавої купелі в автобусі. Стан слідства не змінився; видно було, що в слідчих немає ніяких конструктивних ідей. Навіть приплив інформації від населення, яка нічого їм не давала, почав зменшуватися.
Суспільство споживачів думало вже про інше. Щоправда, до різдва було ще більше як місяць, але на прикрашених гірляндами торгових вулицях уже почалися рекламні оргії й поширювалась купівельна істерія, швидко й неухильно, мов чума. Епідемія не мала спину, і від неї нікуди було втекти. Вона захоплювала будинки і квартири, отруюючи й перемагаючи дорогою геть усе. Діти плакали до знемоги, батьки залазили в борги до наступної відпустки. Розперезалося легалізоване шахрайство. В лікарнях збільшилася кількість хворих з інфарктом, нервовим розладом і проривом виразки шлунка.
Перед цим великим родинним святом до поліційних дільниць міста часто надходили вітання у вигляді п'яних як ніч різдвяних гномів[1], яких знаходили в під'їздах і громадських туалетах. На Маріяторгет двоє втомлених патрульних, затягаючи такого непритомного гнома в таксі, ненароком упустили його в риштак.
Зчинилась буча. Патрульних тісним кільцем оточили заплакані діти й аматори чарки, які розлючено галасували. Одного з патрульних хтось ударив сніговою грудкою в око. Він розсердився, витяг кийок, махнув ним наосліп і влучив у якогось надто цікавого пенсіонера. Вийшла не дуже гарна історія, що долило води на млин тих, хто ненавидів поліцію.
– У кожному суспільстві тліє потаємна ненависть до поліції, – сказав Меландер. – І досить якоїсь дрібниці, щоб вона спалахнула.
– А чому? – байдуже запитав Кольберг.
– Бо поліція – необхідне зло, – сказав Меландер. – Усі люди, навіть професійні злодії, знають, що можуть опинитися в такому становищі, коли єдиним порятунком для них буде поліція. Коли злодій прокидається вночі і чує в своєму льоху якийсь шурхіт, то що він робить? Певна річ, телефонує до поліції. Та поки немає такого становища, щоразу, коли поліція з якихось причин втручається в життя громадян або порушує їхній душевний спокій, їх здебільшого поймає страх або зневага.
– Мало нам усіх тих прикрощів, що сипляться на нашу голову, то ми ще й мусимо вважати себе неминучим злом, – гірко сказав Кольберг.
– Труднощі, звичайно, випливають із тієї парадоксальної обставини, – незворушно вів далі Меландер, – що наш фах вимагає від працівників великих розумових здібностей і виняткових психічних, фізичних і моральних якостей, а водночас не має в собі нічого, що вабило б до нього людей з такими даними.
– Ти неможливий, – сказав Кольберг.
Мартін Бек уже не раз чув такі розумування, і вони йому набридли.
– Ви б не могли десь інде вести свої соціологічні дебати? – невдоволено сказав він. – Мені треба подумати.
– Про що? – запитав Кольберг.
Тієї хвилини задзвонив телефон.
– Бек слухає.
– Це Єльм. Як справи?
– Кепсько, між нами кажучи.
– Ви вже впізнали того хлопця без обличчя?
Мартін Бек віддавна знав Єльма й завжди покладався на нього. І не тільки він. Багато хто вважав, що Єльм – один з найкращих у світі техніків-криміналістів. Тільки треба вміти до нього підійти.
– Ні, не впізнали, – відповів він. – Здається, ніхто не помітив його відсутності. А від тих, що приходили до нас, ми теж нічого не довідалися. – Він набрав у легені повітря й додав – Може, ти хочеш сказати, що у вас є якась новина?
Всім було відомо, що до Єльма треба підлещуватися.
– Так, – задоволено відповів той. – Ми придивилися до нього трохи пильніше. Спробували створити детальний образ, який би дав уявлення про живу особу. Мені здається, що нам пощастило виявити в нього певні риси.
"Мабуть, треба сказати: "Не може бути!" – подумав Мартін Бек і сказав: