Коли Меландер скінчив читати, в кімнаті знов запала тиша. Мартін Бек дивився у вікно. Кольберг сидів на столі Гунвальда Ларсона і з'єднував його скріплювачки в довгий ланцюжок. Гунвальд Ларсон сердито відняв у нього коробку.
Зайшов Монсон зі своєю зубочисткою в кутику рота. Мартін Бек підвівся, підійшов до Меландера й забрав у нього зелений зшиток.
– Я візьму його до себе й спокійно прочитаю, – сказав він.
Він рушив до дверей, але Монсон спинив його, витяг з рота зубочистку й запитав:
– Що тепер мені робити?
– Не знаю. Спитай Кольберга, – відповів Мартін Бек і вийшов.
– Піди поговори з господинею того араба, – сказав Кольберг.
Він написав на клаптику паперу прізвище й адресу і простяг його Монсонові.
Монсон згаяв добрих півгодини, щоб у вуличній тісняві добратися до Норра Сташунсгатан. Коли він поставив машину на стоянці проти будинку номер сорок вісім, було вже кілька хвилин на п'яту й почало смеркати.
В будинку було двоє мешканців з прізвищем Карлсон, проте Монсон швидко збагнув, яка саме квартира йому потрібна.
На її дверях красувалося вісім карток – дві друковані, а решта написані не однією рукою, і всі з чужоземними прізвищами. Прізвища Мухамеда Буссі серед них не було.
Монсон подзвонив, і йому відчинив чоловік з чорними вусиками, в пожмаканих штанях і білій спідній сорочці.
– Можна бачити пані Карлсон? – запитав Монсон. Чоловік усміхнувся, блиснувши білими, як сніг, зубами, і розвів руки.
– Пані Карлсон не дома, – сказав він каліченою шведською мовою. – Скоро прийде.
– Тоді я почекаю, – мовив Монсон і зайшов у коридор. Він розстебнув плаща, глянув на усміхненого чоловіка й спитав: – Ви знали Мухамеда Буссі, який тут мешкав?
Усмішка на чоловіковому обличчі відразу згасла.
– Так, знав. То пекельна історія. Страхітлива. Він був мій приятель, той Мухамед.
– Ви також араб?
– Ні, турок. А ви чужинець?
– Ні, – відповів Монсон. – Я швед.
– Ага. Мені здалося, ви трохи затинаєтесь, – сказав турок.
Монсон суворо глянув на нього і сказав:
– Я з поліції. Хочу поглянути на вашу квартиру, якщо можна. Є ще хтось удома?
– Нема, тільки я. Я маю звільнення від лікаря.
Монсон озирнувся довкола. Передпокій був довгий і темний. У ньому стояли тільки столик, плетене крісло й металева вішалка. На столику лежало кілька газет і листів з чужоземними марками. Крім вхідних, тут було ще п'ятеро дверей, з них одні подвійні і двоє малих, мабуть до туалету й до комірчини.
Монсон рушив до подвійних дверей і відчинив одну половину.
– Там кімната пані Карлсон, – злякано сказав чоловік. – Туди входити заборонено.
Та Монсон таки заглянув до захаращеної меблями кімнати, яка, певне, правила господині і за спальню, і за вітальню..
Сусідні двері вели до обладнаної по-сучасному кухні.
– До кухні не можна заходити, – сказав позад Монсона турок.
– Скільки тут кімнат? – запитав Монсон.
– Кімната пані Карлсон, кухня і наша, – відповів турок. – І туалет, і комірчина.
– Отже, дві кімнати й кухня, – сказав Монсон сам до себе.
– Заглянете в нашу кімнату? – спитав турок, притримуючи двері.
Кімната мала приблизно п'ять метрів на сім. На двох вікнах, що виходили на вулицю, висіли старі, вилинялі гардини. Вздовж стін стояли різного типу ліжка, а поміж вікнами – невеличка канапа, присунута узголів'ям до стіни.
Монсон нарахував шестеро ліжок. Троє з них були не-заслані. Всюди валялося взуття, одяг, книжки й газети. Посеред кімнати стояв круглий, пофарбований у білий колір стіл, оточений п'ятьма різними за формою стільцями. Умеблювання доповнювала висока шафа з паленого дерева, яка стояла біля одного з вікон.
– Вас тут живе шестеро? – спитав Монсон.
– Ні, восьмеро, – відповів турок.
Він підійшов до ліжка під дверима й ледь витяг з-під нього ще одне, нижнє, водночас показуючи на друге таке ліжко.
– Тут таких, що засовуються, двоє, – додав він. – Мухамед спав он там.
– А хто решта ваших товаришів? – запитав Монсон. – Теж турки?
– Ні, нас турків троє, двоє – араби, двоє – іспанці, один – фіни, а новий, що вселився замість Мухамеда, – грек.
Турок швидко перетнув кімнату й шпурнув подушку на одне з ліжок. Поки подушка падала, Монсон. устиг помітити розгорнутий порнографічний журнал.
– Вибачте, – сказав турок, – тут трохи… не прибрано. Питаєте, чи ми тут їмо? – Ні, нам заборонено варити. Заборонено ходити до кухні, заборонено щось їсти в кімнаті. Не можна готувати їжі й кави.
– А скільки ви платите за кімнату?
– По триста п'ятдесят крон кожен, – сказав турок.
– На місяць?
– Так. Усі місяці по триста п'ятдесят крон.
Турок кивнув головою і почухав крізь пазуху груди, зарослі цупким, як щетина, волоссям.
– Я заробляю добре, – сказав він. – Сто сімдесят крон на тиждень. Я їжджу на вагонетці.. Раніше я працював у ресторані і так добре не заробляв.
– Ви не знаєте, Мухамед Буссі мав якусь родину? – запитав Монсон. – Братів, сестер чи батьків?
– Ні, не знаю. Ми добре приятелювали, але Мухамед не любив про себе розповідати. Дуже боявся.
Монсон дивився у вікно на гурт змерзлих людей, що чекали на зупинці автобуса.
– Чого боявся?
– Не боявся. Ну, як його сказати?.. Був боязкий.
– Ага, несміливий, – поправив його Монсон. – А ви знаєте, скільки він тут жив?
Турок сів на канапу між вікнати й похитав головою.
– Ні, не знаю. Я прийшов сюди того місяця, і Мухамед уже жив тут.
Монсон спітнів у теплому плащі. Здавалося, що повітря в кімнаті було насичене випарами восьми її мешканців.
– Коли повернеться пані Карлсон? – спитав Монсон.
Турок здвигнув плечима.
– Не знаю. Скоро.
Монсон засунув зубочистку в рот і сів біля круглого столу.
Через півгодини він викинув клапті зубочистки в попільничку. Прийшло ще двоє пожильців пані Карлсон, але самої господині все не було.
Ці двоє пожильців були іспанцями, а оскільки їхній запас шведських слів був дуже малий, а Монсонів запас іспанських слів ще менший, він скоро відмовився від спроби щось у них дізнатися. З усієї розмови він збагнув тільки те, що їх звати Рамон і Хуан і що вони миють посуд в якомусь ресторані.
Турок ліг на канапу й заходився гортати німецький тижневик. Іспанці, жваво розмовляючи, прибиралися на вечірню розвагу, в якій мала брати участь дівчина на ім'я Керстін і яка, мабуть, була темою їхньої розмови.