Усі з'юрмилися навколо нього.
"– Хто стріляв?
– Днркс.
– Який він був на вигляд?
– Яколсон.
– Ти що справді не можеш більше нічого добути з нього?
– Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора Ульгольм.
– Він помер".
"– Хто стріляв?
– Днркс.
– Який він був на вигляд?
– Яколсон".
– Ти сам придумав ці запитання? – поцікавився Гунвальд Ларсон.
– Так. Ось вони в мене записані, – скромно відповів Ренн.
– Геніально.
– Він був притомний тільки півхвилини, – образився Ренн. – Тоді помер.
Мартін Бек знов програв стрічку.
– Що він у біса каже? – мовив Кольберг.
Він не мав часу поголитися і задумливо скуб щетину на бороді.
Мартін Бек обернувся до Ренна:
– Що, по-твоєму, він сказав? Ти ж був там.
– Був, і думаю, що він зрозумів запитання й намагався на них відповісти.
– Ну?
– На перше запитання він відповів заперечно, щось ніби "Я не знаю" або "Я його не впізнав".
– Як ти, в біса, побачив таку відповідь у цьому "днркс"? – вражено спитав Гунвальд Ларсон.
Ренн почервонів і засовався на стільці.
– А й справді, як ти дійшов до такого висновку? – і собі спитав Мартін Бек.
– Не знаю. Мені так здалося. Таке склалося враження.
– Ага. А потім?
– На друге запитання він відповів досить виразно: "Яколсон".
– Так, я чув. Але що він мав на увазі? – мовив Кольберг.
Мартін Бек потирав пучками чоло там, де починався чуб.
– Або Якобсон, – мовив він задумливо. – Чи ще якось.
– Він каже "Яколсон", – наполягав Ренн.
– Так, – погодився Кольберг. – Але такого прізвища немає.
– Перевіримо, – сказав Меландер, – може, й є. А тим часом…
– Що?
– Тим часом, я думаю, що треба послати стрічку на експертизу. Якщо наша лабораторія не впорається, можна зв'язатися з радіо. Їхні звукотехніки мають усі прилади. Вони можуть відділити кожен звук на стрічці, спробувати різну швидкість.
– Так, це добра думка, – погодився Мартін Бек.
– Але спершу зітри до лиха того Ульгольма, – сказав Гунвальд Ларсон, – а то з нас глузуватиме цілий світ. – Він озирнувся по кімнаті. – А де те зозуленя Монсон?
– Певне, заблукав, – відповів Кольберг. – Треба, мабуть, було сказати йому, як їхати.
Він глибоко зітхнув.
Зайшов Ек, задумливо погладжуючи свою сиву голову.
– Що там? – запитав Мартін Бек.
– Газети звинувачують пас у тому, що ми й досі не помістили портрета невпізнаної жертви.
– Ти сам знаєш, який вигляд мав би той портрет, – мовив Кольберг.
– Знаю, але…
– Стривай, – сказав Меландер. – Можна дати опис. Вік – років тридцять п'ять – сорок, зріст – метр сімдесят один, вага – шістдесят дев'ять кілограмів, сорок другий номер взуття, карі очі, темний чуб. Шрам після операції сліпої кишки. Темний заріст на грудях і животі. Шрам від якоїсь давньої рани на зап'ястку. Зуби… ні, про них краще не згадувати.
– Я пошлю їм цей опис, – сказав Ек і вийшов. Хвилину всі мовчали.
– Фредрік дійшов до одного висновку, – сказав нарешті Кольберг. – Що Стенстрем сидів у автобусі вже до зупинки Юргордсбру. Отже, він їхав із Зоопарку.
– Що ж він там робив? – здивувався Гунвальд Ларсон. – Увечері, і в такий дощ?
– Я також дійшов до одного висновку, – сказав Мартін Бек. – Що він, мабуть, не знав тієї медсестри.
– Ти певний цього? – запитав Кольберг.
– Ні.
– Біля Юргордсбру він був сам, – сказав Меландер.
– Ренн також дійшов до одного висновку, – сказав Гунвальд Ларсон.
– До якого?
– Що те "днркс" означає: "Я його не впізнав". Уже не кажучи про якогось типа на прізвище Яколсон.
Оце було й усе, що вони з'ясували до середи п'ятнадцятого листопада.
Надворі йшов сніг, мокрий, лапатий. Уже зовсім стемніло.
Звичайно, немає людини на прізвище Яколсон. Принаймні в Швеції.
У четвер вони взагалі не дізналися нічого нового.
У четвер увечері Кольберг вернувся додому після одинадцятої. Дружина читала в кружалі світла від стоячої лампи. Вона була вбрана в короткий, застебнутий спереду халатик і сиділа в кріслі, підібгавши під себе босі ноги.
– Привіт, – сказав Кольберг. – Як посувається твоя іспанська мова?
– Звичайно, ніяк. Смішно й мріяти, що можна взагалі щось зробити, коли в тебе чоловік працює в поліції.
Кольберг нічого на це не відповів. Він скинув верхній одяг і зайшов до ванної. Там він поголився й довго сидів під душем, сподіваючись, що ніякий дурний сусід не викличе радіополіції і не звинуватить його в порушенні нічного спокою хлюпотом води. Потім надів купальний халат, зайшов до вітальні й сів перед дружиною. Якийсь час він дивився на неї.
– Давно я тебе не бачила, – сказала вона, не відводячи очей від книжки. – Як ваші справи?
– Погано.
– Шкода. Бо таки дивно, що хтось без ніякої причини серед міста застрілив у автобусі дев'ятеро людей. А поліція не може придумати нічого кращого, як влаштовувати нескінченні облави.
– Так, справді дивно, – визнав Кольберг.
– Чи решта твоїх колег теж не приходять додому по тридцять шість годин?
– Мабуть, що так.
Вона знов почала читати. Кольберг сидів мовчки, може, хвилин десять, а може, й п'ятнадцять, не зводячи з неї погляду.
– Чого ти витріщився на мене? – запитала вона, все ще не дивлячись на нього, але вже веселим голосом.
Кольберг не відповів, і вона вдала, що читає ще уважніше. У неї було темне волосся, карі очі, правильні риси обличчя й чітко вималювані брови. Вона була на чотирнадцять років молодша за Кольберга: якраз недавно їй минуло двадцять дев'ять. І вона ніколи не вважала себе дуже вродливою. Врешті він сказав:
– Гун!
Уперше, відколи він зайшов до квартири, вона глянула на нього, ледь усміхнувшись і лукаво блиснувши очима.
– Що?
– Встань!
– Ну, встану.
Вона загнула правий верхній ріжок сторінки, яку саме прочитала, згорнула книжку й відклала її на бильце крісла. Тоді підвелася, звісивши руки й широко розставивши босі ноги. Весь час вона дивилася на Кольберга.
– Погано, – сказав він.
– Що погано?
– Загинати ріжки в книжці.
– Це моя книжка, куплена на власні гроші.
– Роздягнися, – сказав він.
Гун піднесла праву руку до шиї і почала поволі, один за одним, розстібати ґудзики, так само дивлячись на Кольберга. Потім розгорнула тонкий ситцевий халатик, і він упав додолу позад неї.
– Обернися, – сказав Кольберг.
Вона обернулась до нього спиною.