Не знаю, чи Полуботкові доповіли про моє виспівування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до світлиці. Полковник сидів за столом і щось писав. У синьому жупані з шовковим шнуром, китаєвому поясі з китицею, як завше, охайний, защіпнутий на всі гаплики, на всі ґудзики, з обличчям, з якого не можна було нічого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а він мовби не помічав мене. Врешті підвів голову:
— Чого це ти розспівався? — запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня.— Де вхопив таку пісню?
— Один кобзар у Козельці співав...
— Дурна пісня. Не писав я ніколи нічого воронізькому секретареві... Не співай її більше. Співай про козаків, про Нечая, про Сагайдачного... Про Вдовиченка співай.
Я мовчав. Полковник підвівся, тепер його голову й плечі обливали потоки світла, які лилися у двоє венеційських вікон з лівого боку. Навіть те світло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камінне — суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто-небудь вельми розвеселив. На стіні за спиною Полуботка висіли дві ікони — Ісуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стіні праворуч дві картини — "Тайна вечеря" і "Плач невольників".
— Ну що, находився, нагулявся? — мовив полковник.— Скуштував Милорадовичевого хліба?
— Звідки знаєте, де я був? — подивував.
— Знаю. Спочатку ти був згубився... Ну та... Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось діла. Підеш до канцелярії...
Він не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про неї все.
— Твої права на вітцівщину...
— Не хочу...— вихопився.
— Прав не хочеш? Чи суду?
— І того, й того.
— Гаразд, спробуємо залагодити без суду. Але мусиш знати... Тестамент твого батька не зовсім опертий на право. Його можна захитати. Батько підписав його при одруженні, так зажадала Варка, твоя мачуха. Інакше, сказала, не вийде заміж. У тестаменті написано, що маєтності на дітей, які будуть. Тоді їх ще не було. Й немає ніде такого, ні в яких статутах, ні в яких законах...
— Не треба мені нічого...
— Це зараз. А замаєш власні діти...
— Я вже не женюся.
— Сього ніхто не знає. Ну та гаразд... Ще матимемо час... Твоє ліжко стоїть, де й стояло...
— Я хотів би жити в курені. Полуботок ледь нахмурив брови.
— Що ж, живи. Звідти ближче до канцелярії. Але моєї хати не перележиш і не пересидиш...— І раптом, вперше, з зітханням: — Ой, Іване, Іване. Який же ти схожий на матір. Неземна вона була... І в тебе вклала чимало своєї ніжності. А ти — козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такі настали. Либонь, находився, надивився. Сідай, розказуй, що бачив, що чув.
Ми гомоніли до самого вечора. А коли Полуботок підвівся, то мовив:
— Чимало ти побачив... І розуму трохи набрався. Одначе... Дивися на світ не з піднебесся, а з землі. Ще, може, доведеться сьорбнути ковток лиха всім разом.
— Чому всім разом? — не зрозумів я.
— Побачиш,— загадково й похмуро кинув полковник і для чогось підняв та знову поставив важкий, мідний, у вигляді гармати каламар. І раптом: — Діяння римські знаєш? А які великі діяння вершилися в нашому краї?
— Ну, які... Мономахи... Бориса та Гліба.
— Вчився ти в колегії Петра Могили... Коли він помер? Я знизав плечима.
— Помер він року Божого тисяча шістсот сорок сьомого від різдва Христового. Через рік вийшов на бойне поле Богдан Хмельницький. Затям, Іване: треба знати діяння антецесорів наших. Добрі й лихі. Всі. І з них черпати мудрість собі. Я дам тобі одну кроничку, почитаєш. Поміркуєш.
Він ще раз зупинив мене, вже аж біля порога.
— І все-таки... Чого нацькував городнян на сотника?
— Бо він побив отця Єлисея...
— Хм... Вигадав хитро...
...Я намагався міркувати. З недавнього часу мені почало здаватися, що облаштований Богом світ хтось переінакшує по-своєму, та ще й не в злагоді з Божими заповідями. Побіля великих лиходіїв крутяться себелюбці, здирники, негідники, часом у ошатній одежі, під захистом закону. В Святому письмі сказано, що Бог — у кожній людині... Отже він і в Кіцешу-волошину, і в Милорадовичу?..
Немає в світі правди, немає добра, не рівні між собою не тільки окремі люди, а й цілі народи. Ось і ми: одежа в нас своя, пісні і звичаї свої, поважаємо доброчинність, закони антецесорів наших поважаємо (хоч і не вельми їх знаємо, правду сказав Павло Полуботок), а нам хочуть нав'язати чужі закони та чужі порядки. Ми тут, на рідній землі, покликали на поміч сусіднє плем'я, а воно, замість помочі, хоче підігнути нас під себе. Воно саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той один, найвищий! Невже і в ньому Бог? Мало б бути так, адже він помазаник Божий. Але хіба Бог може проливати кривавицю? Помислив так і злякався, а думки й далі стриміли в голові, неначе розпечені цвяхи. Згадував книгу Корба, й вона ставала мені підпорою. Є розумні люди, які пишуть книжки, і в тих книжках ганьблять нечестиві діяння кривавих можновладців.
Мандруючи в думках далі за Корбом, я прийшов до думки, що цар Петро — потурмак і Божого в ньому немає нічого. Й намагався відгадати: в одне мислю з полковником чи насупротив і чого він завше такий хмарний, такий задуманий? Вельможний, багатий, у славі, а на душі — кайдани. Чую брязкіт, здогадуюся про них. Одначе в який бік течуть ті думки, де те гирло, в яке вони впадають? Того не знаю. Та либонь, те не має мене обходити. Маю власні болі, власні незлагоди.
Я був, неначе щепа, висмикнута з землі й повернута на старе місце. Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч ті самі, а коріння вростає важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед, що вже не зустріну, не побачу нічого цікавого, достойного своїх мук, захоплень і страждань. Люди навигадували безліч казок про безсмертя, але якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, він би збожеволів від того.
Отак важко вростав я в старе нове життя, вертався до себе колишнього й не міг вернутися.
* * *
Надворі стояла суша, сонце гріло, неначе вліті, хоч була тільки середина квітня. В неділю я прийшов до Полуботкового дому над Стрижнем, на подвір'ї жид Юдко випрягав рябу кобильчину — він веде з паном полковником ґешефт оддавна: возить раки, рибу, сіль, а бере хліб, капусту, масло, птицю. Юдка покликали до челядницької поснідати, і я також зайшов туди послухати Юдка. В челядницькій під усіма лавами сиділи в кучках на яйцях кури, качки та гуси і дзьобали всіх, хто сідав на лави. Юдко смішно випростовував ноги й вдавано охкав та сердився. Юдко — жид розумний, дотепний і новин має повен міх.