Я не хотів умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотів і шукав якогось викруту. І таки знайшов його.
— Миряни! — вигукнув, і натовп зупинився.— Каюся перед вами. Не хотів казати... Бо ж не моя це справа... Але коли вже так... Грамота в Скафарія, сотника вашого. Він родак Хвоща, а Хвощ перший осівся на цих землях, ще перед Хмельницьким, ваші діди знають про це. Він був шляхтич і отримав грамоту від короля. Її підтвердив Хмельницький. Скафарій навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнів...
Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витріщилися незмигні очі. Й ще одні — ліворуч, кліпали повіками: кліп-кліп, кліп-кліп.
А потім по натовпу покотилося глухе зітхання, чимось схоже на луну в колодязі, коли туди кинути камінчика. Я його кинув. Я розбудив луну — думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарій— Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!
Крик, вигуки, прокляття — натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготіли — не здавитися. Ми лишилися самі.
Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарія, якому помщався за Єлисеєві кривди та за те, що він у потаємній спілці з Семеном і Бутовичами.
Я запитав отця Єлисея, як він почувається й куди його відвести, відвів на Козюрівку до мельника, якого піп колись зарятував, захистив від наклепу, завів до хати, а сам заліз у ожеред торішньої соломи, що лежав під повіткою, й заснув мертвецьким сном.
Частина четверта
При чорній свічі
Там мене й злапали козаки, прислані аж з Чернігова, невідь, як вони мене знайшли. Я не відбивався й не просився, був добре виспаний і бадьорий, навіть відчайдушний, безстрашний. Хтозна-як і від чого так сталося, але розірвалися линви, які в'язали мою душу, розкувалась вона, вивільнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуваті хлопці з непомірне великими, мабуть, дідівськими, шаблюками, подумали й погодилися... Я не знав, за віщо мене беруть під арешт, хотів запитати, чи не знає про це отець Єлисей, і він сказав, що, мабуть, через сотника Скафарія, його селяни добряче побили, кількоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. І порадив, що та як казати, й пообіцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козаків, щоб провели мене до мого мешкання, і я взяв торбу з кобзою та пожитки.
Їхали до Чернігова на возі, що його тягла поганенька конячка, й на піску вставали, а в одному місці навіть підпирали воза. Хлопці довгий час мовчали, одначе після того, як я дограв їм на кобзі, розбалакалися й оповіли, за віщо мене взято. Отець Єлисей відгадав: люди добряче побили сотника Скафарія ("в нього такі садна, що й через місяць не зможе появити на люди свого виду") й погромили садибу, побили все в хаті, ще й хтось під ту хугу забрав грошей сорок талярів. Сотник дознав про привідцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернігів до полкової канцелярії. Хлопці дивилися на мене співчутливо, але мені все було байдуже, ніщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзі, а в березовому ліску, на галявині, підхопився й побіг, хлопці посхоплювалися з воза, а я відбіг на кільканадцять сажнів, зірвав жовтеньку квіточку, понюхав і вернувся назад. Мої вартівничі засоромилися й похнюпили голови. А я й собі похилив голову, й печаль поволі заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в ліс, як вона рвала маленькі синенькі, схожі на вістря стріл, квіточки, і як лоскотала ними мені шию, і яка була весела, жагучо-красива й ласкава.
У Чернігові мене посадовили до цюпи при полковій канцелярії. Спочатку я сидів у напівтемній кам'яниці сам, потім туди закинули ще двоє козаків — вони не казали, за віщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали підозріливе. Я також до них у товариство не набивався, чорні думки з'їдали мені серце. У цюпі не боявся нічого, бо ж знав: досить мені покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не міг вирішити: сидіти тут, чи згоряти в соромі перед очима полковника?
Краще сидіти тут. Дістав з торби кобзу й заграв "Запорожці у неволі". Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача... Заплющив очі, й задзвеніли на моїх руках заліза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мій голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашаруділо на той бік дверей, затупотіли кроки, хтось на когось цитькнув,— мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нікого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який і старцю кланявся,— Іван Сулима. А далі заспівав "Жалувався лиман морю", "Пісню про Нечая", "Зажурилась Україна", аж поки моя душа не зірвалася з защіпок остаточно, й тоді я заспівав "Да ніхто сього не знав". Це була пісня нова, її недавно почув і запам'ятав, вона могла вельми зашкодити мені, адже йшлося в ній про людину мені близьку, про людину, в чиїй волі перебував нині. В пісні згадувався не тільки він, Павло Полуботок, а й інший чоловік, чиє ім'я заборонялося вимовляти навіть пошепки. Я ж співав на весь голос:
Да ніхто сього не знав,
Як Мазепа світ зміняв,
Тільки його зазнав
Кочубей да Іскра,
Написали письмо знишка;
А воронізький секретар
Поважний ходить,
Да поважний ходить,
Да стиха говорить.
А Полуботок написав,
Да по пошті й послав:
"Не велю ж тобі, куме-брате,
Да й віри доняти,
Да велю ж тобі, куме-брате,
З пліч голову зняти".
Не все, не все я розумів у тій пісні, мені здавалося, що Полуботок у ній радить воронізькому секретареві стяти голови Кочубеєві та Іскрі, отже, Полуботок пособляв Мазепі.
І я про це виспівував у цюпі. Прорвалася гребля моєї душі, я повстав проти світу, в такий спосіб виказував свої кривди всім і Полуботкові також. За віщо йому — не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпі при його канцелярії і мене приволокли сюди його козаки. Я втомився від голодних блукань, від голодної волі, але в моїй душі народилася і якась гординя — самогординя зневаженої людини.