Під Москвою чекали два дні, доки піддячий посольського приказу привіз ярлик на в'їзд і прибула рота караульних драгунів з сурмачами, які й їхали поперед нас, і ще одна рота — піша — йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик білих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких віз четверик карих,— для старшини генеральної. Товпи московитів стояли обіч дороги й дивилися на нас.
У Москві розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Івановича Прозоровського, думного дяка Артамона Івановича, а також у дяка Тверитіна на Чудові й заплатили за кватирі медом у липівниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня від царя було прислано сержанта з барабаном та кілька солдатів — караул, за ними приїхали вітати гетьмана таємний радник Петро Андрійович Толстой і світліший князь Меншиков. По тому приїздили інші князі та графи, кожного з них приймали за чином.
По двох днях гетьман та старшина віддавали візит світлішому Меншикову, у його палатах в Німецькій слободі, а ще по одному дневі їх приймав у Кремлі цар. Одягали строї святкові, чіпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецької парчі кунтуш, підперезався набірним, з камінням, поясом, на якому висіла шабля з золотим руків'ям. Скоропадський, у малиновому кунтуші з золотими ґудзиками, піднявся на Красний ґанок і через царські палати пройшов до СвятоспаськоЇ церкви, старшина зайшла до церкви через інші врата — з площі; літургію правив архієпископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали літургію дві години.
Тоді увійшов до церкви цар... Прокопович, а за ним синодальні попи спустилися вниз, цілували цареві руки, гетьмана цар обійняв і поцілував у чоло.
Коли гетьман від'їздив,— рота взяла "на караул". Я того не бачив, так розповідали ті, хто був у церкві Звісна річ, не брали мене й до Преображенського, куди старшина їздила в суботу на поклін до цариці Катерини Олексіївни.
Царя я вперше побачив наступного дня, у неділю вранці, він прислав бомбардира зі звісткою, що його величність зводить відвідати пана гетьмана увечері. Пополудні примчав шестериком цугом генерал граф Головкін, потім — граф Петро Толстой, а по якомусь часові — цар.
Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотів чоботиськами по сходах, всі ми клякнули в сніг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький і сумирний перед рвійним царем, котрий нагнувся й поцілував Скоропадського в голову.
У першій хаті Петра вітала гетьманша, він поцілував її, вона вклонилася з достойністю й усміхнулась цареві, що, либонь, сподобалося тому, бо засміявся; у другій хаті сів їсти. Майже одразу наїхали високі царські чини — генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двоє молодих Наришкіних (Львовичі), також повсідалися за столом. За другим столом сиділи офіцери та блазні (я теж сидів за тим столом). за третім—бомбардири, денщики.
За другим і третім столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли — про Київську Лавру. про Мазепу (ганили і виповідали всілякі його недосконалості та вади вдачі). Граф Апраксін допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кілька мов, писав вірші й що його пісні співають на Україні й понині. Гетьман на перші двоє запитань відповів ствердно, а на третє — ухильно, мовляв, може, колись і співали, а тепер перестали. Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подібний нам, мав ті ж тілесні недуги, що маємо й ми, тільки не мав гріхів. Апраксін обережно заперечував йому. Всім нам — і ми про це потім довго гомоніли — вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв і сперечався, це нагадувало нам наші давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стіл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кілька келихів угорського вина, і всі інші пили багато, потім нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двічі обійняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всім, хто стояв на ґанку. Ми всі були вельми вдоволені й горді, що цар, князі та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грішні, і увесь наш люд український поважаний царем і може спокійно жити під таким надійним захистом.
Пригірчила ту радість розповідь хорунжого Величковського, який уночі приїхав з Вишнього Волочка, де наші козаки відбували канальні роботи. Він сказав, що з тих, хто пішов на Вишній Волочок, далебі, лишилося трохи більше половини, всі інші померли від морозів, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й ті чорні вісті не входили глибоко в мене.
Жар любові перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нині я знаю, що кохання — це мить і, здебільшого, омана душі, хоч в той же час воно найбільше, що послано людині небом, воно підносить нас під хмари й кидає вділ, і, вже пом'яті, з ґулями та синцями, покірно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження — до свого останнього дня. Ми кохаємо інших, але любимо й себе в коханні (знаємо про те чи ні), й стаємо кращі, хоч і засліплені, й прагнемо краси та досконалості. Наші молоді мрії несуть нас в порожніх небесах, але ведуть і на справжні подвиги (хоч потім, коли втрачаємо їх, у душі лишаються рани, а ще далі — пустка). Наші мрії стинаються в двобої з суворим, сірим, неначе сукно, важким і глевким, як глина, життям, і золото облітає з них. І все нижче та нижче ми літаємо в снах та мріях. Усе убогішими стають самі мрії, вже вони не про подвиги в ім'я любові, а про мідний гріш і упруг землі, про теплу черінь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодості,— в ім'я любові, все, на що зміг подвигнутися я,— подвигнувся задля неї.
По кількох днях я знову побачив царя,— ховали якогось генерала, ховали пишно: солдати роздавали на вулиці чорні фліореси для шапок, попереду саней з чорним балдахіном їхав на білому коні гробовий кавалер у латах, у пір'ї, грали гобойщики, тромбачі, йшло кілька рот солдат, і йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого місяця хоронили простого солдата, зустрів траурне шестя цар, зійшов з саней і також пройшов за труною з непокритою головою з півверстви. Все це розповідали нам челядники високих гостей, які приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Одні гості від'їжджали, інші приїжджали, так що незабаром гетьман довелося послати в Глухів хорунжого Кузьму за додатковим припасом.