Анастасія Марківна розпитувала мене про покійницю матір та про покійного вітця, про наші маєтності, про Ладозький похід. Гетьман же втрутився тільки раз, запитавши, що я думаю про чуда світу. Я відказав, що вірю в чуда світу, ось одне з них — лишився живий,— і що всі вони з Божого помислу, одначе в світі багато темного, незрозумілого, хоч світло розуму таки має вливатися в світло віри, але ми воліємо докопуватися до всіх таємниць, що часом гріх, і я заплутаний в тому гріху, бо ж іноді намагаються проникнути думкою за Божі заповіді, ми всі відходимо від тих заповідей все далі й далі, підправляємо світ за власними недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все від Бога і в його волі. Бачив: моя відповідь сподобалася гетьманові, а гетьманша округлила в подиві чорні, смоляні брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справді був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупані, котрий завеликий на мене і висів на моїх плечах, неначе на кілку. Що вона думала про мене, відгадати було неважко: оце така потороча стане чоловіком моєї дочки? Гай-гай!
Я вловив той її погляд і відгадав його, й несподівано для себе сказав:
— Я зараз виморений і втомлений... І розум мій утомлений. Я не вмію ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок і знаю про світ більше, ніж декотрі інші. На шаблях ширмувати я навчуся, але по білих аркушах часом можна пройти далі, ніж проїхати по найкращій дорозі на коневі.
Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усміхнувся і сказав:
— Достойна відповідь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у каламар і в наділки Полуботкової шаблі. Його наука — золота. На початку зими я їду до Москви. Зі мною їде пан полковник чернігівський, він і тебе візьме. Подивишся на світ, потрешся між розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобі якийсь підходящий уряд. А як повернемося, тоді й теє... Зручини ж...— Гетьманша блимнула на нього очима, і він кашлянув у кулак. — Справимо тобі заручини. А ти — шануйся... Шануйся, кажу,— чомусь вирішив скінчити строгістю.
На тому відпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи підбадьорливо.
— Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дівка,— мовила.
Я погодився в думці. Сковував мене й погляд Анастасії Марківни, кілька разів вона підходила до палісадника, буцімто в якійсь справі.
— Півонії потоптано курми. Оришка не догледіла. Ось. я її...
— Не треба, матінко...
— Така ти добра! Ось пожди, замаєні своє господарство, побачиш...
Над лісом за Есманню загуло, загуділо, здавалося, звідти приступає ворог. Далекі громи котились над Глуховом, в саду потемніло, вщух пташиний гамір.
— Пора йти,— сказала Анастасія Марківна, і я зрозумів, що йти не до господи, а мені додому.
Частина друга
КРИВАВІ ЗАРУЧИНИ
Полуботок потвердив у Чернігові, що по першому снігу виїжджаємо до Москви. Мене не радувала та мандрівка, адже знову я кілька місяців не бачитиму Улясі, навіть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тільки те, що до північної столиці також їдуть Борзаківський та Рубець. Ці, хоч і не близькі мені люди, котрі полюбляли й потішитися наді мною, були мені не малою підпорою, радили на добре, витягували мене з моєї самотності, відволікали від думок, що я один на всьому світі й не здатен ні захистити себе, ні знайти собі місця. Хоч хто знає, чи хоч один з нас може з певністю сказати, що має своє місце в світі; тим, які так кажуть, тільки здається, що посіли своє місце, а доля в одну мить може потасувати всіх, неначе карти.
Ми виїжджали з Чернігова чотирма саньми по перших снігах, правували на Глухів, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три дні, докупляли припасів, перековували коні. З Улесею ми посиділи в світличці в присутності її прислужниці, й балачка наша увесь час перечіплялася через ту челядницю, окату та вухату, а потім Уляся вдяглася в жовтий кожушок з соболиною оторочкою, і ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й надзвичайно гарна, така гарна, що мені хотілося плакати, й думав я про те, що не вартий її кохання, що доля прикохала мене й прилеліяла, й принесла найбільший, який дається людям, дарунок. Я запитав Улясю, що їй привезти з Москви, і вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привіз щось таке... Ну, не дороге, але чого ніхто не привезе нікому й не додумається такого привезти.
...І ось вже виїжджають з гетьманського двору на підрізах сани,— на дверцятах — гетьманські знаки: булава і бунчук, біля саней топчуться візники в киреях і синіх жупанах, і заклопотано походжає вподовж обозу господар двору рейментського — сиріч управитель, а сам гетьман у оксамитовій киреї стоїть на ґанкові своєї хати, мружиться проти скупого зимового сонця, а з усіх кінців міста їдуть і ідуть інші залубні і сани, здебільшого прості, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцює на застояних конях півсотня компанійців — гетьманська охорона. З-за гетьманового плеча виглядають гетьманша і Уляся. Уляся врешті випірнає з-під батькової руки і біжить за ворота, до мене. Гетьманський машталір Григорій Заєць ледве стримує ремінними віжками огирів, хвацько заломлена шапка аж падає йому з голови. Оточений білою челяддю, гетьман крокує до саней.
Обоз наш величенький — саней на тридцять — вирушив в седмицю митаря і фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман їхав у великих критих санях з слюдяними віконечками, всі решта — у санях відкритих, рожнових або глабцях. Окрім нашого полковника, їхало ще троє полковників — лубенський Андрій Маркевич, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Іван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, кілька бунчукових товаришів, а також канцеляристи — писарі та підписарі, осавули, челядь. Сніги впали невеликі, ріки промерзли глибоко — дорога не була важкою. Тільки об'їхали по цілині двоє сіл, де лютувала віспа, коней міняли в Берилові та Калузі. Сімсот сорок дві верстви — дев'ять ямів — подолали за два тижні.
Звичайно, траплялися дрібні пригоди: поламалося кілька саней, схарапудилися коні, які везли сани з посудом, й понесли, і перекинули .сани в яру, і ввесь скляний посуд потрощився на друзки. Здебільшого ночували в поштових дворах, але траплялося ночувати і в корчмах єврейських, і в селах, де заставала ніч.