— Сідай.
Я сів і також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навіть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.
— Бачу, тобі опіка вже не вельми потрібна,— нараз мовив.— Стаєш козаком. А батько боявся...
— Се путь не моя,— одповів.— Але іншої не маю.
— А хто знає, де наша путь? — підвів голову.— Ніхто. Проживаємо життя, а в кінці бачимо, що пішли не тією стежкою. Я також, Іване... Хотів стати вченим богословом... Вечорами сидіти під грушею з такими ж книжниками. А довелося... Ось навіть з тобою ніколи не погомоніли до ладу. Все справи та справи... Нудний я, Іване, чоловік.
Я подумав, що, либонь, він правий, і ще подумав, що нудні всі праведні люди. Неправедні люди, вони здебільшого й веселі, а ще ж брехливі, обвішані всілякими пригодами, перелюбами, мають що оповісти, вміють розкутурхати інших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня: здобути гріш, переспати з удовицею, випити на дармівщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнічують її важкі думки, не дають забутися ні на мить. Праведну мету обстояти важко.
— Матір... не забув? Я похилив голову.
— Неземна вона була... Іноді-повеселіє... А тоді як затужить, засумує... Їй би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... І любила безумно. А в сьому світі з великою любов'ю жити не можна... Любов — се печаль і м'ягкість. Ми всі, українці... з голубої глини.
— Про вас сього не сказати...— Й знітився.
— Життя мене довго та круто місило. От і став на сей пруг. Пробач... се не гординя — більше нікому... Ну, та гаразд. Заграй мені щось до серця.
Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самі почали пісню:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Та помирає за Дунаєм
Козак молоденький.
А як став він помирати,
Став товариша прохати:
"Ой товаришу, вірний брате,
Та й дай отцю-неньці знати,
А нехай приїде за Дунай
Свого сина ховати..."
Ще я проспівав "Ой у лузі над водою калина цвіте" та "Прип'яв коня до пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив:
— Заграй про Нечая.
І я розпочав:
Ой з-за гори високої,
З-під чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
"Утікай, Нечаю!" —
"Не бійтеся, не бійтеся,
Пани отамани,
Поставив я стороженьку
Усіма шляхами.
Як я маю, козак Нечай,
Звідси утікати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?" —
"А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі коня в сідлі
Для свого звичаю.
А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі шабелечку
Та під опанчею!"
Він так і сидів, високо підвівши голову, ліва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя.
...Ой як стисне козак Нечай
Коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч
З голими шаблями,.
Ой не дбали вражі ляхи
На козацьку вроду,—
Рвали тіло по кавалку,
Пускали на воду.
Не скажу, що я співав того вечора гарно, щось мені муляло, щось мене долягало, але коли співаєш одній людині, та ще ту людину любиш, співаєш особливо, мовби передаровуєш їй пісню з осмутою власної душі, і пісня завжди здається новою, незнайомою, й хвилює обох.
І ще попросив мене гетьман заспівати про отамана Матяша. Либонь, він радився сам з собою, виважував у душі свій важкий рішинець. Бо ж пісня весь час вертала його до того самого:
Козаки, панове-молодці,
Небезпечно ви майте,
Козацьких коней із припона не пускайте,
Сідла козацькії під голови підкладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалеко тут земля татарськая...
Ще тільки я почав співати пісню-думу про Матяша, до світлиці зайшов Іван Романович, канцелярист, який приїхав від війська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилі суддя гадяцький Григорій Грабянка, писар полку Черніговського Іван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький і останнім — Микола Ханенко. Він щільно причинив двері, либонь, знав — більше ніхто не має заходити. Старшини неквапливо сідали на лавах, декотрі повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.
Я скінчив грати, запала мовчанка. Гетьман підвівся, а тоді усміхнувся, поклав мені на плече руку:
— Спасибі, Іване. Гарні пісні, й гарно ти співаєш. Скільки в нас таких хлопців на Україні! А пісень скільки! Не загине Україна, житиме, вірю в те всім серцем. Немає такої сили, котра б могла вбити пісню й землю таку. Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у піснях живуть, у хлопцях цих живуть, і житимуть у дітях їхніх. Себто, у наших дітях і внуках. І все, що ми робимо нині... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас.
Я втямив, що сказано це було не тільки мені, а всім, хто сидів у світлиці.
Хвилю помовчав.
— Сідай і ти, Іване, чого підвівся. Тут лише свої люди. Будемо радити раду.
* * *
Була неділя, двадцять третя седмиця по п'ятидесятниці, Івана Милостивого, на все життя я запам'ятав її й те, що вона саме Івана Милостивого. Ще з суботи знали, що підемо до церкви Святої Тройці, отож понаваксовували чоботи, подіставали нові жупани та кунтуші, курці повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Святої Тройці — на майдані біля колегій, вона дерев'яна, з широкою відкритою дзвіницею, на якій дуже багато дзвонів, ще й невеликі куранти, котрі кожний квадранс — чверть години — грають "Господи, помилуй". І вельми мелодійний передзвін лине понад містом від дзвіниці, той передзвін любить цар і майже завжди ходить слухати Божу службу до Святої Тройці.
Він і сьогодні слухав літургію тут. І слухали разом з ним гетьман, Чарниш та Савич, і безліч усілякого високоповажного люду пітерського набилося в церкву — князі та генерали, президенти колегій, сенатори, офіцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не впускали — на сходах стояли гвардійські офіцери і відпихали, хто не по чину хотів протовпитись у церкву. Стояла відлига, дзвони гули глухіше, ніж у морозні дні, зате було не холодно. Довкола церкви зібралося чимало простого та чиновного люду — аби побачити царя, віддалік стояли криті та відкриті сани — декотрі вельможні пани приїхали виїздами.
Служба тривала недовго (цар не любив довгої відправи, при ньому справляли малу або середню літургію), і враз вдарили всі дзвони — загули великі, забемкотіли менші, заплакала мідь малих дзвонів, так що в тому передзвоні потонуло "Господи, помилуй" курантів, і вибіг з церкви чорноризець у клобуці, за ним вийшли чвалом два архімандрити, і вже за ними двома рядами гвардійські офіцери, розчищаючи дорогу цареві. Тримаючи під лівою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього дріботів Феофан Прокопович, перехняблювався набік, аби заглянути в очі цареві, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому ланцюзі з парсуною царя. Казали, він і спить з тією лядункою. Царську парсуну псковський єпископ носив замість ікони. І щось говорив, говорив, а цар слухав та всміхався. Посмішка не скрашувала, а спотворювала його обличчя. Воно й так було неприємне. За кілька років, відколи бачив царя, він ще дужче розмордатів і одутлів. Обличчя — важке, похмуре, недобре, ще й булькаті, напіввирячені рачачі очі. Цар зійшов зі сходів, гвардійські офіцери прокричали тричі "ура", дзвони затихли, барабани прогуркотіли "славу" й затихли теж. Прокопович, підтягуючись до царевого вуха, і далі щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученішого лакея.