Старшини розхвилювалися й собі почали нарікати на московську неволю, спочатку Буцький, наказний полтавський, і Бурляй, полковник сердюцький, а далі інші, не змовчали навіть Ґалаґан та Милорадович, тільки Апостол довго крутійствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав цареві чолобитну, в якій плакався, що сорок років вірно служить полковником, а справжньої віддяки не має, а він би згодний, аби й не було гетьманських виборів, а цар дав гетьманську булаву з своїх рук. Але й Апостол, присоромлений іншими, сказав правдиве слово, й каліграфували чолобитну велику, з достоїнством написану, й виповіли в ній усе.
Нагадали цареві його обіцянки перед баталією Полтавською, клятвою скріплені, про те, що після перемоги над шведом він зменшить побори з народу українського й вольності козацькі ствердить монаршим указом, а замість цього увів колегію, яка останні вольності попира та одбира, зліквідовує суди наші, податі небачені накладає, і все це, мовляв, робиться згідно статтей Хмеля, прохальних та вирішальних статтей Олексія Михайловича, а нічого такого в тих статтях немає. І ось тепер ми в походах при Коломаці, а інші при Святому Хресті справляємо вашу службу, а в нас удома генерал Вельямінов забирає останнє з млинів та перевозів, пасік та шинків, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманів ніколи не було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в ув'язненнях, неначе якихось лайдаків. Люди втікають на слободи та за Дніпро, край спустошується. Сподіваючись на вашу милість, наважуємося сказати про це через посланців Семена Кгалецького, сотника новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай благословить Господь вас на царство. А те, що підозри виникли, буцім у судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всім показано, що неправда. При Коломаці, з обозу, 1723 року, октоврія 1 писано. І підписи Апостола, Ґалаґана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, і полки Лубенський, Полтавський, Переяславський, і просимо дозволити за давніми правами вільними голосами обрати гетьмана, бо всі справи не йдуть.
І ще одну чолобитну про дрібніші кривди від москалів повезли сотник новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли через Глухів, і про це довідався Вельямінов та ув'язнив посланців, одначе при арешті їм вдалося непомітно передати листа Романовичу.
Два довгі осінні вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними чолобитними, адже бачили, як дратується цар, відали, що можуть вони впасти на їхні голови великим лихом. І тоді сказав Полуботок:
— А з чим вернемося на Україну? В якому образі? Рабів? Вже ми звикаємо підписувати: "раб ніжайший". Чи маємо право вертатися туди в такій функції? Приїдемо, скажемо людям: хиліться, гніться, як похилилися ми, старшини ваші, рабство наше вже навічно. І як подивимося у вічі братам нашим, котрі там, при Коломаці, кровію писали ці листи? Раб іноді також споживає солодкі напої та смачні страви. Але він раб, і цим сказано все. Ні, краще вже смерть, аніж така ганьба! Хто боїться, в чиїй душі страх більший, ніж відвага, нехай від'їжджає на Україну. Навіть якщо поїдете всі, я залишуся й подам ці листи цареві: хоч краще було б, якби їх подав пан Романович, цим засвідчивши, що привіз їх просто з Коломака од всього товариства військового. Козаки похилили голови, сором випікав очі. Залишилися в Пітербурху всі й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити цареві ці листи.
* * *
Мені здавалося, що я дуже багато побачив у Пітері, я дивився широко відкритими очима й тільки потім зрозумів, що не бачив нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому худобою тирлі й думає, що прошкує по зеленій оболоні. Зате мене, виявляється, бачили тисячі очей. Ми всі сліпці в цьому світі, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долі, і всі ми розділені на тих, які підглядають за кимось, і тих, за якими підглядають, на тих, які чигають, і на тих, на кого чигають. На мене, на всіх нас чигали повсякчас, вдень і вночі. Я лише потім зрозумів, чому на наш двір ходить стільки калачників, збитенщиків, квасників, шорників, всіляких інших людей, котрі самі набивалися в дружбу, пригощали дармовими горілками та винами, довірчо розпитували про наше життя-буття, про родичів до десятого коліна, про старшин, служників. О, якби підступ та зради мали свої запахи! Ними просмердівся б увесь наш двір. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пиріжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за іншими запахами, нудьгував за іншими видивами — за Україною. Ніколи раніше не думав, що можна так сумувати за рідним краєм, що він снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нічого він мені не дав, нічого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.
Мені снилися то Київ, то Глухів, то дорога в росохатих вербах, які поспускали віти до самої землі, а обіч дороги жито стіною, і в ньому волошки. Вітер гойдає жито, й зелені хвилі таємниче котяться до обрію, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвічна таємниця, яка проростає з року в рік, і падає, підітнута гострим лезом, і проростає знову. Хововкає в житі перепел; невидимий, він теж таємниця, така сама, як і я, часточка Божого світу.
Мені опротивіло місто, в якому жив. Опротивіли його дива, його зваби, його прямі поземні і понебесні лінії. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидів біля маленького віконечка з книгою в руках і думав. Щось зріло в мені, щось викільчувалося, я думав про наше життя в Пітері, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалі, либонь, буде гірше, а що робити, не знає ніхто. Можливо, щось знає гетьман? Він зробився ще мовчазніший і стемнів лицем.
Зненацька увечері мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це — вперше од нашого приїзду в Пітер. Гетьман сидів, схилившись, біля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Він не підвів голови, не відірвав погляду від вогню, а тільки мовив: