Ми їхали по кількох скаргах: господаря заїжджого двору, в якому помер подорожній, а Лисовський почав вимагати від господаря двісті золотих, погрожуючи покласти на нього ту смерть способом насильницьким — удушенням. З переляжу, з очману господар дав сто золотих і "облік" ще на сто — більше не мав,— по кількох днях Лисовський почав вимагати по "обліку", погрожував поличкувати стома березинами, якщо той зволікатиме. Корчмар трохи оговтався, та й не було в нього таких грошей, і його син припровадив скаргу до гетьманської канцелярії. Друга скарга була від козака Околота про те, що Лисовський забрав його дерево, яке лежало на березі Десни. Але найповажнішим у канцелярії вважали третій позов — Палажки Улезківни, яка "з кривавими слізьми била чолом пану гетьману", бо "сотник Лисовський одружився на дівці Оксані, але раніше мав шлюб зі мною, Палажкою Улезківною, та втік з хутора, забравши сорок карбованців грошей, коні, корови і все майно", вона, Палажка Улезківна, не знала, куди подівся її чоловік, і аж тепер, через п'ятнадцять років, заманячив він на сотницькому панстві в Новгороді-Сіверському.
Гарне місто Новгород-Сіверський. Напрочуд гарне. Я дивився на нього з найвищого чопика, стоячи біля монастирської стіни, й не міг відвести очей. Білим шовковим поясом Десни обвинута гора, а по ній хатки, будинки, церкви дерев'яні й кам'яні, поміж ними дерева в інеї, все мовби вирізане майстром з одного великого шматка дерева. Над димарями в'ються димки — жінки варять вечерю. Тихо бемкає малий монастирський дзвін. І здається, немає на землі затишнішого куточка, а всім людям тут живеться щасно. Одначе привезені нами в шкіряній торбі папери свідчили, що це не так.
З Лисовським ми не мали способу зустрітися чотири дні. Він мовби був у місті, і його не було, його бачили то тут, то там, і ніхто не міг сказати, де він нині. Лисовський знав про наш приїзд і уникав нас.
Мені вельми кортіло бачити таку вперту людину. Я ненавидів Лисовського, неначе свого власного кривдника. Либонь, ми б ще довго ганялися за ним, якби не його розперезаність та непогамованість...
Опівночі Лисовський з кількома горілчаними братами пішки поверталися з гостини, ніч була темна, у них погас ліхтар, і вони почали грюкати в двері школи. Побудили школярів, дяка та кухарів, ті довго не могли очуматися зі сну. Лисовський та братчики підганяли їх штурханами, школярі — серед них було кілька чималих парубійків, шкільних виростків,— розсердилися, далі осатаніли, зчинилася бійка, гармидер. На той лемент позбігалися люди, прибігли й ми, бо ночували неподалік. Наші козаки запопали Лисовського й одвели в гренадерський караул та віддали офіцеру, аби тримав там різуна, бандюгу Лисовського.
Одначе офіцер відпустив Лисовського, і той доночовував удома. Тоді суддя пішов до полковника, німця, й розповів йому, що ми чинимо дізнання за велінням гетьмана, а також генерала Вельямінова, показав гетьманський універсал. Полковник послав солдатів, Лисовського знову припровадили в караул. Він був пом'ятий, пошарпаний, мало що тямив з похмілля, белькотів щось незрозуміле. Покликали цилурика, той оглянув сотника — в того була розбита голова, кілька синців та саден помітили й на тілі. Либонь, школярі тямилися не тільки на шкільній науці.
Лише через тиждень почали складати дізнання, опитали кілька десятків людей, списали багато паперу й, забравши сотенну корогву, поїхали додому. Лисовського лишили в караулі до остаточного розпорядження з Глухова.
Суддя захворів у дорозі простудною хворобою, і ми залишили його в Чернігові. Складати звіт гетьману довелося мені. Був пізній час, і я не хотів турбувати гетьмана, лишень повідомив маршалка дому про свій приїзд та про хворобу судді, але невдовзі мене було покликано до гетьманської світлиці.
У чорному підсвічнику горіло три свічі, біля них сиділо двоє: гетьман і отець Єлисей. Гетьман у ті дні говів, отож проводив вечори в товаристві святих отців, намагався не гніватися, й не перейматися клопітними справами. Я увійшов посередині розмови, й вони не обірвали її, розмовляли й далі, мовби й не бачили мене, не зважали на мене. Я лишився при одвірку.
— Ти хочеш перемогти зло добром? І вважаєш, що це можна? — запитав єгомосць.
Аби я не знав його, то вельми б подивувався, адже не випадало священикові казати таке. Господь же переміг! Мені аж крутнулися на язиці ті слова, ледве втримав їх. Але замість мене їх проказав Полуботок.
— А ще, ще хто? — долягав непогамовний отець Єлисей, і його довга вузенька борідка тіпнулася туди-сюди.
Він нахилився вперед, і його тінь із скарлюченими, худими руками, кібцюватим носом на худому обличчі видалася мені тінню птаха. Не подобу святого отця нагадувала вона, скорше диявола, і я присоромив себе та прочитав перші рядки вечірньої молитви. Але все одно пхалася до голови думка, що, либонь, не втримається єгомосць на цьому місці.
—Хто ще? Назови!—прискіпувався отець Єлисей.— Він же все робить не добром, а злом! Та ще й яким злом. Ступає по християнських трупах, заливає кров'ю свої і чужі землі.
Тепер вже "він" було інше, я зрозумів, про кого мовиться, й проковтнув боязкий клубок у горлі. Нині боявся не стільки за себе, скільки за тих, що розмовляли.
— Я чиню не добром і не злом, а правдою,— відказав Полуботок.— Законом. Законом наших предків і законом, який написали та підписали наші антецесори...
— Він топче ногами той закон... і всі закони. Його закон — сила. Військо. Держава.
— Правдиво. Сила, держава. В ім'я її...—беззаконня.
— Але ж і ти — в ім'я її. Іншої, своєї... Чи не так? Чи не програли ми все тим законництвом?
Я хотів сказати, що ми чисті перед Богом, не сказав. Отець Єлисей мовби читав мої думки.
— І ось ми всі — раби... Не тільки царя небесного, а й земного. "Івашко Брюховецький..." Івашко!.. Там всі Івашки,—й зареготав по-гемонськи, аж мені мороз побіг по плечах.
— Не всяка держава—беззаконня,—захищався Полуботок.
— Іншої я не знаю. Інших не було. Од часів Ірода і до часів нинішніх...— Жорстко стулив сухі губи.
— Творити її потрібно справедливу. В ім'я людей...
— Він теж — в ім'я людей. Своїх...