І Ївга заплакала.
Я перестав удавати п'яного й почав прощатися. Ілько шкандибав за мною в білій завії й лаявся.
* * *
Хуртовини котилися над містом одна за одною. А в місті дві важкі хмари повисли одна супроти одної. Перша на радному майдані, друга на Веригіні. Генеральна канцелярія та Малоросійська колегія. Яка яку скурає. За колегією — інша сила, ще більша, цар із військом, за канцелярією — окремі старшини, одні — міцно, інші хитю-хитю туди-сюди. Колегія й далі посилає канцелярії накази як підвладній. Канцелярія не бере їх до уваги. А колегія натискає, погрожує, залякує. Точиться війна універсалів з указами та промеморїями. Полуботок відає: поступиться— все загине. Тим часом попідводила голови усіляка нечисть: доносять, нашіптують, пишуть, хочуть погріти руки, щось ухопити собі чужою ціною. За доноси платять грішми, маєтками, урядами.
Колегія закликає писати, доповідати, доносити, скаржитись. Канцелярія нічого такого робити не може, та й немає того у її звичаях. Вона береться тільки через Сенат. Мчать у Москву та Санктпітербурх, міняючи на станціях коні, гінці. Повезли ще одне клопотання, де повідано про злидні народу, запустіння в полках, про розор, який іде від постою російського війська. У відповідь з північної столиці указ про відпровадження двох нових партій козаків — на Ладогу та Терек. Полетів по засніженій .дорозі гонець, повіз листа, у якому сказано, що в ці походи нікого посилати, перераховано, у якому полку скільки лишилося козаків. Москва та Пітер у те не вірять. Ще один гонець мете снігами — гетьман просить хоча б відкласти ті походи до весни — аби по теплу, по травах іти, інакше погинуть козаки. Москва зловороже мовчить.
Роз'їхалися по полках з колегії кур'єри з указами збирати податки "з усіх безобхідно державських і старшинських пожитків на користь колегії, нікого не минаючи, нікого не милуючи". Піший гонець поніс в колегію універсал з канцелярії: за яким правом, по якому закону такий указ? Він неправий, і козаки його виконувати не будуть.
Закутаний у ведмежі кожухи, погнав у Пітер Вельямінов. Погнав скаржитися цареві на недобрих, непокірних українців. У Москві Андрій Борзаківський, Петро Войцехович, покликані по почепській справі, намагаються довідатися, які розмови точаться в Сенаті про Україну, яка павутина плететься. І помирає раптово Андрій Борзаківський, племінник гетьмана, а відтак, двадцятого лютого, зять Петро Войцехович. Він устиг написати листа прощального й закінчив життя з великою рефлекцією, споглядаючи Богоматір і розмірковуючи про радість вічну та царство небесне. Його тіло привезли й поховали в Седневі. Обидві смерті загадкові, таємничі, застрашливі. Говорять про них тільки пошепки. Отримавши звістку про смерть Войцеховича, гетьман два дні не виходив з хати.
І стояв по Україні плач — виряджали козаків у Ладозький похід. Козаки збиралися в дорогу, а до північної столиці мчав на змилених конях ще один гонець, якого там назвали "втретє впертим", з листом переконливим, що у опріч, лиха, погибелі козакам, розору, з того походу не буде нічого. Похід таки відмінили, козаки верталися вже з дороги. Але то було єдине й останнє тепло, яким повіяло з північної столиці.
Та й те з смородом. Указ про відміну походу послано в колегію, а вже звідти, копією, гетьману. Аби ще раз принизити, аби вказати, що гетьманському правлінню настав кінець, що колегія — понад гетьманом. Полуботок одписав цареві: пишіть мені, а не в колегію, я грамотний, вмію читати. Все те — перетрактації, навалу царя й спротив гетьмана — не сховати від людей. Надто від старшини. І хиляться сиві, чорняві, русяві голови — думають. Все вельми складно й надто просто. Так просто... аж холоне під серцем. У казці перед лицарем завше стелються три шляхи — а тут лише два. На той ступити не хочеться, не дозволяє совість, на другий — страшно. Й шукають похилені голови третього шляху, шукають. Третьої дороги шукають всі одвіку. Ще од часів грека Перікла або й раніше. Аби якось перехитрувати всіх, аби й совість не продали і статку не позбутися. Вдають з себе хворих, посилаються на хвороби близьких, намагаються пересидіти круту годину в якомусь сховкові. Декому вдається. Але людське око зірке, воно бачить все.
Одначе є й такі добродії, для котрих все визначено од самого початку. Це ті, котрі народилися без совісті або загубили її. Користують першою ліпшою можливістю, щоб пожакувати. Або й потоптати всіх. Новгород-Сіверський сотник Федір Лисовський, призначений царськими указами спочатку на гадяцького протопопа, а далі на сотника, не сповняв гетьманських велінь. Я перечитав усі скарги, написані на Лисовського, всі справи, сам побував у Новгороді-Сіверському при судді Остапенку, якого Полуботок послав розібрати складений на сотника позов, й дивувався й торопів з усього, що побачив. Лисовський усім казав, що він тут не просто сотник, а "ради всех управлений и наблюдения и преследования измены". Його боялися, як скаженого пса, а він чинив, що хотів, бо знав — його можна абшидувати тільки за царевим указом. Мав природу непогамовну, й висіло на ньому гріхів більше, ніж горшків на тину в доброї господині. Й чого там тільки не було, яким тільки промислом не займався Лисовський за свій вік. Крав коні, гроші, навіть ікони — якось покрав і заховав у гній,— робив з котельником фальшиві копійки, промишляв баришництвом, брагарством, перепродував крадене. Служив у чернігівського полкового осавула Красовського челядником і вкрав у нього скриньку з грішми, й був присуджений за те до повішення, випірнув у Москві, й співав у церковному хорі, якимось чином прислужився цареві, й осідлав у Гадячі протопопського фотеля. Посипалися від гадячан скарги, Скоропадський і Чарниш наказали укласти вивід, але київський губернатор послав свого дошуканця — полковника Вестова, й той чинив слідство на користь Лисовського, скарг від людей не приймав, кажучи: "немає указу приймати скарги на протопопа", й склав у Пітер визвіток такий, що опинився Лисовський на Новгород-Сіверському сотенному уряді. І тут дав собі повну волю. У Сенат написав, що буде царю вірно служити, "бунтівників усмирятиму, жеби народ в граді не підбурювали". Почав вельми швидко багатіти, взяв двоє сіл на корогву, посів у місті двір торговий, обіклав митом перевози через Десну й риболовні єзі на ній, ярмаркові комори, сільські отамани збирали йому на ралець. Одначе непогамованій природі Лисовського того було мало. Хтось не так вклонився, хтось із бунчукових на весіллі сів на стілець, на який збирався сісти сотник, і вже Лисовський хапається за пістоля, і вже сотницькі гайдуки тягнуть невдаху за чуба. Новгород-Сіверський поставлений біля кордону московського, втікачі звідти валом валять із-за убогості тамтешньої, він їх приймає й примушує робити на себе. Ті ж, втеклі, а також посполиті новгород-сіверські, майстрували башту велику оборонну, а потім виявилося, що то не башта, а комора пана сотника з лазнею та погребом, а башту вимурували поруч, і не оборонну, а до в'язання тюремного.