— Заходьте!— крикнув пастор.— Не лякайтесь наших леді. Тут кожний — бажаний гість!
— Де водії автобусів?—вигукнув Гордон з порога.
— Водії автобусів? — переспитав пастор. — Видно, в своїх автобусах!
Леді захихотіли, і Гордон побачив перед собою звернені до нього обличчя.
Він злобно процідив крізь зуби:
— Аллагу!—Його брудне обличчя перекривилося і, щоб дошкулити їм, він закричав:—Невже Христос загинув на Голгофі, щоб його справа закінчилася оцим? — Він зневажливо махнув рукою і, вийшовши, грюкнув дверима.
...Гордон став чекати Тесс в її кімнаті, але тепер очікування загрожувало його піднесеному станові. Він відчував, що насувається справжнє знесилення, що довго він так не витримає. Саме тоді, коли Гордон думав про це, йому на якусь мить здалося, що всі його попередні досягнення щодо фізичної витривалості були не перемогою сильної волі, а чимсь зовсім іншим. Вкинути тіло в довге й свідоме зусилля — чи не означало це завдати втіхи своїй плоті? Його витривалість була приємною тому, що вбивала думку й звільняла від необхідності мислити. А якщо так, то чи не протистояли розуму й самовладанню його теперішні пристрасть і піднесення?
Поява Тесе врятувала його від зневіри у своєму стоїцизмі.
— Де ти була?—спитав Гордон, як тільки вона ввійшла.
— Нед! Чому ти не попередив мене, що приїдеш? Я була в кіно...
— О, великий боже!
— Що сталося? На тобі лиця немає. Поглянь на себе...
— Тесе, не будь буденною зі мною. Саме сьогодні... Я мчав сюди, як божевільний. Я втомився від цього бага-томильного переживання. Я хочу якось вирішити, як нам бути далі. Давай рішати — в той чи той бік.
Тесе простягла йому рушник.
— Візьми, витрись,— промовила вона. її очі сміялися з нього, з його обличчя, вкритого розводами пилу, від яких воно загострилося й зблідло.— Сідай, Нед, я зараз наллю тобі чаю.
— Чаю!
Вони дивилися просто в очі одне одному, і в його погляді був гнів, а в її — радість. їх протилежні настрої зіткнулись, і перемогла Тесе, бо в її лукавій насмішкуватості таївся виклик, якому Гордон не наважився проти-поставити свої почуття і свою досаду.
— Ах, Тесе, та чи маю я право хоч раз розсердитись? Вона відійшла від нього й сіла.
— На що ж ти сердишся?
— На тебе!
— ОІ
— Ти хочеш, щоб я почав розводитись про сердечні страждання?
— Якщо надумав — давай.
— О, гаразд, гаразді Ти перемогла І Готуй чай. 1 до нього — якомога більшу відбивну з свинини. Або, краще, оскільки відбивна неможлива, давай мені хліба з маслом і варенням. Чим більше варення, тим краще. Ти перемогла!
Проте, в дійсності, вона не перемогла, бо його добродушні жарти з себе сколихнули в Тесе її власні почуття. Зберігаючи, як завжди, свою зверхність над Гордоном, вона пом'якшала, перетворившись на Тесе, яку він любить — ніжну, але водночас непроникну і стриману якраз настільки, щоб не втрачати своєї гідності (чи була це жіноча гідність, а чи людська, чи природжена — Гордон не міг визначити). Пристрасть розпалювалась у Гордоні просто від того, що він дивився в її очі. Своїм поглядом Тесе завжди щось підкоряла, але здебільшого в її очах просвічувало підкорення її власних бурхливих поривів. Як і мати Гордона, Тесе завжди була втіленням духовної сили, що переборює дріб'язковість буденного життя Він дивився, як вона готує чай, милувався її білим обличчям, недбалими рухами. Мабуть, для маленької фігурки Тесе її рухи були навіть надто недбалі, але ніяк не вульгарні — стільки граціозності було в її найменшій дії, найменшому жесті.
— Тесе!— раптом наважився він.— Чи повинен я погодитися з тобою щодо того, щоб... (Він зам'явся, підшукуючи слово), щоб жадати тебе?
— Ні!— недбало відповіла вона.— Але чим усе це скінчиться, якщо ми не вирішимо, як бути далі?
— Ах, але чому ми повинні ждати? Чому? Я не знаю. І чому не обійтися тим, що в нас зараз є? Слухай, я, як і раніше, запрошую тебе до себе додому. Поїдемо зі мною зараз у Лондон, Тесе, будь ласка!
— Не кажучи про все інше, невже ти не розумієш, що мені небезпечно їхати з тобою,— почала вона.
— Чому? Я не буду приставати або домагатися тебе. Я прошу лише одного: їдьмо зі мною в Лондон, а там дивись і жди. Жди, доки я знайду вихід з своєї плутанини.
— Жди! Жди! — повторила вона збентежено. її голос зазвучав жорстко.— Ти не розумієш, що означає для мене кинути все і поїхати з тобою... Мені тяжко, Нед, ох, як тяжко! Я страждаю тут, мене висотують ці труднощі, цей страшенний опір, на який я наражаюся всюди.
всюди... Я відчуваю, що надірвуся, і не хочу цього...
— То не треба...
— Ах, але це однаково трапиться. Я знаю І 1 я знаю, що краще не буде, коли я порву з своїм теперішнім життям і поплентаюся за тобою в твоє оточення, в м'якеньке, тепленьке животіння. Думка про це кидає мене в жах І Я боюся, що загрузну у вашому маленькому світі і більше вже ніколи з нього не виберуся. Останнього разу я й так ледве спромоглася на це. — Вона похитала головою в тяжкому передчутті. — Я загублю себе. Так, загублю. Я відчуваю це вже тепер, дивлячись на тебе.
Тесе заплющила очі — щоб не бачити Гордона — і промовила:
— Не слухай мене, Нед! Не слухай. — Вона трохи помовчала і потім, відвернувшись від нього, визивно кинула: — Гаразд, я поїду. Я і так хотіла до тебе. Поїду І— І, ніби чіпляючись за якусь надію — надію, без якої не можна обійтися і яку вона щойно знайшла. Тесе пом'якшила різкість своїх слів, додавши: — Я однаково покінчила з Уестлендом і з своєю роботою. З усім покінчила!
— А як щодо м'якенького, тепленького животіння?— нагадав їй Гордон. Він уже був певний у тому, що Тесе поїде з ним, але хотів з'ясувати все, до кінця.
Вона зітхнула.
— Хай це буде випробуванням для мене.
— Тоді рушаймо! — захоплено вигукнув він, немов бажаючи негайно знищити відстань, що роз'єднувала їх, розвіяти туман.
— Як, зараз? — сторопіла Тесе. — Цієї ж хвилини?
— Чому ж ні? У мене мотоцикл...
Тесе розсміялася, і змах її рук і щасливе обличчя розвіяли туман. Це було так добре, що Гордон наказав своїм думкам зупинитися, не йти далі, щоб не порушити очарування... Він удав, що не помічає закличного блиску очей Тесе, але її дихання оповило його, він відчув, як б'ється її серце.