— Так. Другу машину я залишив у Ваді Джаммар — заховав у печері... Але вони можуть помітити мої сліди навколо Джаммарської височини, якщо почнуть вистежувати нас з літака.
Гордон нарешті подивився вгору, і, здалося, небо і він осліпили одне одного.
— Сідайте,—кинув він Сміту.—Чи, може, ви думаєте, що я весь час сидітиму, задравши голову? Яким шляхом ви їхали?
— Повз Ваді,— відповів Сміт і, присунувши до себе плоский камінь, сів поруч Гордона, виказуючи, таким чином, певну незалежність.
— Я казав вам їхати через Ваді Джаммар, а не повз нього,— промовив Гордон.— Не диво, що ви залишили сліди.
— Я намагався пройти навпростець, але в мене нічого не вийшло,— поскаржився Сміт.— Ці машини не призначалися для важкої роботи.
Сперечатися із Смітом, коли йдеться про машини, Гордон не міг. Якщо Сміт вважав за неможливе провести броньовик через Ваді Джаммар, то це дійсно означало, що броньовику слід було шукати інший шлях, бо щодо машин Сміт був неперевершеним авторитетом. І все ж Гордон знав, що сам він проїхав би. Сам він не тільки провів би броньовик по диких кручах Джаммару, а й подолав би всяку перешкоду, щоб доставити його сюди. І при цьому він дбав би не про те, що саме можна, а чого не можна здійснити з цією машиною, а про те, як досягти поставленої мети. А втім, Гордона не так дратувало прагнення Сміта пристосуватися до машини, як розпливчаста, про-вінціальна безладність механіка, його невміння будь-що добиватися здійснення мети, навіть всупереч міркуванням корисності.
— "Для важкої роботи"!—обурено повторив Гордон.— Авжеж, по міських вулицях вони роз'їжджали б як слід!
Він висякався на землю, як це роблять араби — спочатку з однієї ніздрі, потім з другої — і задоволено подумав: "Це його завжди шокує". Цілком можливо, що Сміт не мав у себе хусточки (хоч Гордон часом не був певним цього), та завжди, коли механікові треба було досхочу прочистити носа, вїн ішов у пустиню і сякався там на самоті.
— Ми поїдемо до насосної станції з зеленим будинком,— сказав Гордон,— тієї, що на англійському нафтопроводі.
— Це — станція п'ятдесят чотири.
— Так вона зветься?
— Ви чудово знаєте, що саме так,—роздратовано промовив Сміт.— Я не можу збагнути, чому ви ніколи не називаєте речі їх власними іменами.
— Пізнаю старину Сміта!— весело вигукнув Гордон. І, щоб якось підтвердити свою благодушність, додав: — Дивіться, ось чудовий м'ячик!
З цими словами Гордон схопився і приставив ногу до великого круглого каменя, немов запрошуючи Сміта скористатися з рідкої нагоди і погратися з ним. Сміт важко підвівся і поставив ліву ногу з другого боку каменя. Потім вони відхилилися один від одного, затиснувши камінь кісточками. Переможцем ставав той, хто звільнить і відкине камінь. Це було справжнє змагання, хоч кожний з гравців ішов на поступки противникові — вони грали лівими ногами, тому що у Сміта ліва нога була сильніша за праву, і відхилялися назад, щоб не торкатися один одного, бо Гордон терпіти цього не міг.
На якусь мить вони завмерли, як два коти, потім Гордон, зробивши спритний рух, майже звільнив камінь. Щоправда, Сміт іще мав змогу перехопити ініціативу — для цього йому лише слід було рвучко і сильно провести своєю величезною ногою вздовж тендітної кісточки Гордона. Але Сміт завагався, і Гордон, підстрибнувши, як балерина в танці, відкинув камінь.
— Треба вміти керувати своїми ногами! Змусити їх слухатися!— промовив Гордон з тріумфом.— І як ви могли бути таким запеклим футболістом, не знаючи цього правила?
Такі змагання вони проводили вже не раз — після того, як Сміт побіжно зазначив, що непогано грає у футбол. Зараз він шкодував, що сказав таке. Почувши зауваження Сміта, Гордон одразу ж задирливо відповів, що сам він ніколи не грав у жодну гру, але завжди готовий провчити будь-якого майстра у будь-якій грі. І він тут-таки на місці запропонував Сміту позмагатися в м'яча. А тепер те, що колись почалося, як глузування з Сміта, перетворилося на улюблену захоплюючу розвагу для Гордона, і він починав її, коли заманеться, завжди примушуючи Смі-та грати з собою і — завжди перемагаючи.
Та з грою було покінчено, і Гордон заговорив діловим тоном:
— Треба їхати на станцію п'ятдесят чотири. Рушаймо!
— Навіщо? І чому саме зараз?— з підозрою запитав Сміт.
Він не зрушив з місця, тільки ударом ноги перекинув кам'яний "м'яч" через виїмку в базальті.— Зараз небезпечно наближатися до нафтопроводу у броньовику.
— Сьогодні це безпечно,— благодушно відповів Гордон.— Ми поїдемо на побачення з нашим колегою —з англійським другом наших ворогів, старим, витрішкуватим Мартіном.
— З генералом Мартіном?—Сміт поперхнувся. — Що йому від нас треба?_
Гордон любив дражнити Сміта, посилюючи його страх перед англійцями.
— Генерал скаже нам, щоб ми перестали втручатися у Повстання племен. Він порадить нам також забиратися додому, поки ми не накоїли дурниць — поки не опинилися, скажімо, серед учасників нападу на англійський нафтопромисел.
— Х:ба Гамід уже вирішив?..
— Ще ні, але, певно, вибере саме нафтопромисел.
— Навіщо він йому дався? Адже Гамід знає, до чого усе це призведе! Та й взагалі, при чому тут англійці з їхнім промислом?
— Йдеться про визволення арабів.
— Але...
Та раптом Сміт відчув, що вести далі цю розмову немає рації — його попередив про це твердий, усмішливий погляд співбесідника, різкий поворот голови... Гордон вже радів з можливості почати суперечку, ладен був ухопитися за слова Сміта і, жонглюючи ними, перетворити їх на іскрометний каскад вогняних ядер. Тому Сміт зупинився на півслові і запитав інше:
— Як вдалося гeнepaлv Мартіну зв'язатися з вами?
— Він знає пустиню. Передав листа Гаміду.
— І як поставився до цього Гамід?
— А як йому ставитись? Адже для нас це — можливість дізнатися, наскільки розгадали наші плани генерал
Мартін і гладкий Азмі-паша. Та й вивідати дещо відносно їхніх планів.
— Нічого хорошого ми не вивідаємо,— похмуро промовив Сміт.
— От і чудово!—єхидно відказав Гордон; проте він відчув жаль до Сміта. Гордона завжди вражала загадковість цієї людини. Сміт потрапив у пустиню під час війни як офіцер технічної служби. Але що затримало його тут на цілих чотири роки після закінчення війни, що спонукало його на служіння Справі племен — було таємницею для Гордона і завжди дивувало його. Пояснити це звичайними причинами він не міг. Сміт не шукав у пустині порятунку від буденщини життя, він не був честолюбцем і ним не керувало прагнення здійснити якісь ідеали свободи. Усе це вимагало інтелекту, а Сміт його не мав. Не можна було також припустити, що Сміта приваблювала пустиня: навпаки, він одверто ненавидів її. Любов до арабів? — але вони завжди залишались для нього чужинцями. Навряд чи Сміту могли припасти до вподоби і аравійські погоди, які день у день приносили йому незчисленні муки і страждання. Таким чином, жодне з цих припущень не пояснювало перебування Сміта в Аравії, і хоч протягом останніх років Гордон не раз вважав, що розкрив таємницю Сміта, душа цієї людини, як і раніш, залишалась для нього загадкою. І оскільки Сміт не відзначався глибиною мислення або потягом до романтики, Гордон схилявся до думки, що саме у його натурі типового городянина крилася причина, яка спонукала цього англійця приєднатися до Справи племен. Недарма араби дали йому прізвисько Сміт-пагаа! Механіку не бракувало сміливості, але, знову ж таки, сміливості, властивої жителю міста. А взагалі він завжди був замкнутий, весь сповнений побоювань — особливо, коли мав зустрічатися з своїми англійськими співвітчизниками.