— Облиш ти їх, мамо, — сказав Гордон.
— Я й не чіпаю їх...
— Та ні, я не про це — не журися так. І не вболівай зід того, що не можеш збагнути їх. Тут річ не в тому. Просто з усім людством зараз відбувається щось неладне.
— Ах, однаково, як це жахливо, що Джек покинув Кем-брідж! Це ж нам нічого не дало. Будинок належить банкові, і якщо Джек збанкрутує, то в нього нічого не залишиться. До того ж, всі його й мої друзі живуть в Кембріджі. Тут у нас нікого немає.
На обличчі матері проступила суміш почуттів: у ньому були і лагідність Джека, і пригніченість Грейс, і її власна душевна невдоволеність; Гордон відчув, що їй страшенно бракувало колишнього затишного упорядкованого життя, товариства людей, з якими вона в Кембріджі дружила і яких розуміла. Мати була розгублена і самотня, як і її син та дочка, так само, як і вони, сповнена невідбутнього болю.
— Не впадай у розпач, мамо. Джек і Грейс ще заспокояться.
Вона сприйняла ці слова як обіцянку допомоги й підтримки. Поплескавши Гордона по коліну, мати вказала на принесені нею книжки. Вона їх склала на підлозі біля кушетки, яку Гордон пересунув до вікна. Звідси видно було староримський курган. Поглядаючи на нього, він уявляв собі ці тихі гемпшірські долини за часів нашестя римлян і норманнів і дивувався, чому норманнам не вдалося асимілювати розрізнені клани англів або принаймні змішатися з ними. Гордон подивився на принесені книжки. Монтень, Руссо, Ален, Дефо, Мільтон і Монтескье. Мати поглянула на інші книжки, якими він обклався. їх було так багато — розкидані, недочитані, розгорнуті, поцятковані... Вони в безладді лежали на кушетці. І це безладдя свідчило про таке ненаситне, жадібне читання, що перед тим, як залишити кімнату, вона спитала:
— Послухай, Нед, чому б тобі не повернутися до Кемб-ріджа?
Він не ворухнувся.
— Спочатку, мабуть, тобі буде важко, але вгодом, може, наука завдасть тобі справжньої втіхи.
— Побачимо, — відповів він рівним голосом. — Побачимо!
Тепер йому було ясно, що на нього покладена роль рятівника сім'ї, хоче він цього чи ні, і коли мати вийшла, він відштовхнув книжки вбік і ліг, заклавши руки за голову.
Думки його були не про сім'ю: він думав про одержаний вранці лист від Гаміда.
Генерал переслав йому цей лист, не розпечатавши, що, на думку Гордона, було хоч і чесно, але безглуздо, бо послання принца містило в собі благання допомоги.
Гамід, судячи з листа, був у розпачі. Він писав, що вперше за весь час утворилося таке становище, коли, незважаючи на те, що в пустині хазяйнують бахразці, головним і'справжнім правителем її є якесь англійське міністерство. Кочовики терплять від цього неймовірно.
"З допомогою аллаха ми визволимо пустиню від Бахра-зу, — писав Гамід. — Але, щоб врятувати пустиню від англійців, я дедалі більше переконуюсь, що нам потрібна твоя допомога в Англії. Нам потрібен свій голос в Англії. Відданий друг, який в самому серці цієї обачної, але могутньої держави може стати на наш захист і покласти край лихові, яке вона чинить нам тут. Послужи нам в Англії з тією ж відданістю, з якою ти служив нам у пустині, — це наше велике прохання, брате. Ми потребуємо тебе. Бо скрутити м'язи цьому могутнішому утисникові можна лише борючись з ним не тільки тут, але й там, в його лігві. Тому благаю тебе, розворуши Англію яким-небудь одчайдушним і разючим подвигом, який би розкрив очі англійцям або спонукав і примусив їх розібратися в справжньому становищі в Аравії. І не розмінюйся при цьому на дрібниці. Ставлення твого народу до мого слід цілком змінити. Ти можеш стати справжнім і єдиним рятівником кочових племен, любий друже. І хай головною турботою твоєю буде не час, а кінцева мета. Щождо турботи про час і про нищення ворогів, то я це беру на себе. Хай благословить тебе Всевишній. Цілую твої очі з вірою в те, що тобі вдасться вплинути на свій народ".
Прочитавши листа, Гордон не знав, чи радіти йому, чи непокоїтися, чи гніватись, чи, нарешті, обуритись з того, що йому нагадують про Аравію, в якій він хоче бачити тільки мертве минуле. А може, знов пожертвувати собою в ім'я великої мети? "Мета, а не час..." "Скрутити англійцям в'язи в їх власному лігві..." "Як, яким чином? Висадити в повітря міністерство колоній? Застрілити прем'єр-міністра? Чи вдатися до політики, до протестів, до слів, уподобнитися волаючому в пустині?" Треба було подумати над усім цим, а для роздумів потрібен був час. "Що ж, чого-чого, а часу в мене досить", похмуро вирішив він. Принаймні дя роздумів.
Гордон вирішив поїхати в невелику подорож, хоч знав, що, чекаючи на його повернення, рідні знемагатимуть від непевності.
Для поїздок Гордон придбав мотоцикл. Він зневажав цю машину, зокрема тому, що, купивши її, зрадив власні переконання, але водночас радів з того, що міг вільно їздити, куди йому заманеться. Гордон відчував непереборну потребу в русі, який би розворушував його, відновляв би душевну рівновагу, і машина стала його незамінним чутливим другом — він розмовляв з нею й ображав її, так само, як розмовляли з своїми найпрудкішими й найулюбленішими верблюдами Алі та маленький Нурі. (Побачили б його араби! Вони б тоді мали добрий привід для насмішок).
Роз'їжджаючи на мотоциклі, він спочатку просто милувався красотами рідної природи—чарівністю мерехтливого англійського літа, безстрасними краєвидами, близькими обріями. Йому був знайомий кожний відтінок рідного краю — від найрізкішого до найтоншого, і тепер, після довгої відсутності, він з насолодою впізнавав їх і знову вбирав у себе. Але кінець кінцем красоти природи викликали в ньому відчуття пересиченості й досади, бо він бачив, що всюди, куди б він не поїхав, місцевість перевершує своєю красою людей, які населяють її. Красоти залишалися красотами, але завжди милуватися чимсь таким, що перевершувало його самого. Гордон не міг.
І, вирушаючи на північ, до промислових міст, він похмуро казав собі:
— Насправді мені потрібно заглянути в саме серце країни, в чорне, калатаюче серце. Десь там Одіссей на мотоциклі мусить розпочати свою одіссею.
Гордон відчував, що розпочинає справжні розшуки. Йому треба було знайти швидку, повну і просту відповідь на питання, що мучило його—чому присвятити себе? Він відкинув обмежену політику як засіб до розв'язання цього питання, вирішивши, що кожна велика ідея, кожний великий висновок кінець кінцем виходить з стану, в якому перебував людство. І оскільки людство — це насамперед маса, він мусить рушити до самого горна його і зробити спробу відшукати там який-небудь ідеал, яку-небудь Справу, яке-небудь керівництво до самовідданого подвигу — він мусить стати Одіссеєм розуму.