— Що дало тобі, як знавцю історії, перебування в пустині? — спитав у брата Джек, в якому вічно жеврів потяг до досліджень.
— Нічого, — відповів Гордон.—Живучість пустині вбила в мені історика, Джек. Я закинув заняття історією ради історії, тому що це втратило для мене будь-який сенс. Тепер я звертаюся до неї тільки тоді, коли це пов'язано з практичною необхідністю. Та й господь з нею! Я не шкодую про це.
Спокійний Джек під час війни був командиром танка. Війна, здавалося, тільки всього й зробила, що перервала його безперестанні наукові дослідження, зовнішньо навіть не змінивши його. Але щось усе ж сталося, очевидно, в його душі, тому що, повернувшись з фронту, Джек, в компанії з своїм фронтовим товаришем, інженером на прізвище Мур, пустився в комерційну діяльність; через улоговинку за будинком, під нерозкопапим римським курганом, притулилася убога споруда — заводик, в якому "Мур і Гордон" виготовляли передавальні шестерні. Так з'явився будинок (або борг за нього), так сім'я оселилася (але все ще не вибралася з нужди), і так виникла подоба сімейного благополуччя (хоч ніхто з членів сім'ї не приховував свого розчарування).
Загалом і в цілому до цього зводилася історія сім'ї, яку повідали Гордону. Але як ці зміни відбилися на душевному стані його рідні, йому все ще не було ясно, і він сумнівався, чи дізнається коли-небудь про це: надто багато потаємних душевних конфліктів й сподівань, що не справдилися, мусили принести з собою ці зміни. Але одне принаймні Гордон поклав собі за мету з'ясувати: що спонукало Джека закинути заняття наукою (для якої він найбільш підходив і в якій вбачав своє покликання) і штовхнуло його на невідомий і мерзенний шлях виганяння грошей — шлях, який він (як один з Гордонів і як культурна людина) мусив інстинктивно ненавидіти, асо-ціїоючи його з усім, що є на світі ницого й підлого.
Сам Джек не розводився щодо цього.
— Сім'я втрачала залишки життєвих соків, Недді. Ось
й вирішив, що комусь з нас слід спуститися на землю, у, а тепер твоє повернення, напевно, врятує усіх нас. Отже, Гордону була уготована роль оятівника сім'ї — тільки б він погодився на це...
Сестра Грейс не справила на нього такого яскравого враження.
— Якби тебе не витурили з Аравії, Нед, — сказала вона йому з млявим, прісним гумором, неприємно смакуючи слова, — то мама, напевно, сама б поїхала і забрала тебе звідти. — У Грейс був зігнутий ніс, серйозне, веснянкувате обличчя, пронизливий погляд, жорстке волосся. — Невже насправді уся ця арабська історія так багато важить для тебе? — Вона знову посміхнулася.
— Ні, — Він раптом зрозумів, що з нею треба бути обачним, бо вона не має ніяких ілюзій щодо нього, не наділяє його ніякими надприродними героїчними рисами, вбачає в ньому тільки маленьку людину, яка є її братом.
Однак трохи згодом вона півголосом довірчо сказала йому:
— Боже, як я потребую чиєї-небудь допомоги, Нед. Ти вчасно приїхав!
Після цього Гордон дуже швидко втратив будь-який інтерес до неї. Він почав непомітно уникати її, але одного разу сестра спіймала його й потягла на прогулянку в рідкий лісок. Дорогою, задихаючись й бліднучи від під'йомів на вивітрілі пагорби, вона, здавалося, виявляла непризнь до всього живого навколо, до всього, що росте з землі. Так, вказуючи на буки, які Джек продав на ліс, вона задоволено казала про кожне дерево: "Скоро його зрубають". У всякому яскравому, природному прояві життя вона, очевидно, вбачала щось вороже й злочинне. Але незабаром Гордон зрозумів, що її надто відверта і точна манера висловлюватися, її погляд з-під веснянкуватих повік криють в собі острах перед чимсь більшим, ніж прояв життєвих сил.
— Скажи, як тобі вдалося стати таким принадним, як ти добився успіху? Я, звичайно, маю на увазі не твої арабські чудодіяння, а самого тебе, твою натуру. Адже ти навіть свою рідню покорив, Нед. Мати сповнена поваги до тебе і, пд-моєму, побоюється тебе, а Джеку ти подобаєшся — я ніколи й не гадала, що вони здатні на такі почуття.
Гордон досі ще ні з ким не вдавався в одверті розмови 8 тримався замкнуто, захоплюючись весь час читанням книжок, журналів і газет. Але відчуженість поступово зникала— її розвіювали зустрічі за обіднім столом, буденні розмови, спогади й сперечання на абстрактні теми.
— Що з тобою, Грейс? — спитав він голосом, який, здавалося, от-от зірветься. — Ти поводишся так, ніби все тобі чуже, навіть родина.
— А мені справді все чуже, — відповіла вона, стулюючи губи. — Адже й тобі теж. Чи не в цьому полягає все наше лихо, Нед? Чи не виростили нас такими ось — неприкаяними? Чи не були ми завжди виводком невиліковних, тепличних, сповнених почуття обов'язку снобів, що зневажають робочий люд й ненавидять власть імущих? І що нам дало це виховання? На що ми зараз придатні? Я не зустрічала ще людини, до якої могла б відчути приязнь чи хоча б повагу. Так само, як у тебе і у Джека, у мене ніколи не було справжніх друзів. Та й життя справжнього не було. А подивись-но на себе. Яким ти був нервовим і замкнутим хлопцем! І вилікував ти себе тим, що поїхав до пустині і там, на самоті, сам собі остогиднув. Або подивись на Джека. Він завжди був такою лагідною, заумною натурою. А подивися, ким він став зараз
Гордон знизав плечима.
— А що з ним сталося?—Але він одразу пошкодував, що виявив таку цікавість, і сухо промовив:--В чому річ, Грейс? Тобі гидко, що він став ділком?
— Так, так, але справа не тільки в цьому. Весь світ прогнив, і ми троє борсаємся в цій гнилизні.
— Ну що ж, виходить, ми потрапили в стічну канаву,— стомлено промовив він, знову знизавши плечима.
— Так, Нед, але я не можу повірити в те, що людина кінець кінцем призначена для стічної канави. Як це жорстоко й бридко! Іноді я відчуваю, що просто іе можу терпіти цього — особливо коли я йду вулицями наших брудних англійських міст. Скільки хвороб і нечистот! Як можуть люди вдовольнятися життям в умовах, якими і тварина б погребувала! І все, що б я не бачила зараз, стає моїм, особистим, хватає за саме серце. Все! І я не знаю, чому це так. Ах, як я ненавиділа, ненавиділа війну! Все що завгодно, тільки б не ця звіряча, механізована, бравурна жорстокість. А тепер насувається нова війна, і всі навколо брешуть, обманюють і галасують про якусь прокляту гордість і намагаються розпалити ідіотські пристрасті. Навіть тут, у насі І з кожним днем зростає істерія. Я бажаю лише одного — хоч трошки відпочити від усього цього, нічого не бачити і не чути. Забутися! Втекти від усього! Адже тобі це вдалося, так?