Сміт почорнів від люті й обурення.
— Ось вам ваші "боги на землі", — гнівно промовив він.— І ви ще твердите, що кочовик — це чудо, це взірець для людства? Ви — божевільний, Гордон. Ідіть, подивіться, що вони роблять, ці ваші взірці. Вони знають тільки одне — вбивати. їм однаково, кого А їхня Справа...
Сміт безпорадно замотав головою.
Недалеко від них лежав поранений. Він раптом благально вигукнув щось. В його хриплому крику не було болю — в ньому була агонія. Гордон з жалістю поглянув на нього, а потім — ще з більшою жалістю — на Сміта.
— Сердешний Сміт,—з гіркотою промовив він.— Невже ви насправді сподівались, що двадцять років кривавого пригноблення раптом одпадуть, як зів'яла пелюстка з якої-не-будь англійської троянди? Подивіться...— Гордон намагався пояснити це не тільки Сміту, а й самому собі, заглушити власний біль
— Я вже надивився. Невже вам не огидно? Гордон нетерпляче знизав плечима.
— Та зрозумійте ви, Сміт,— найогидніше тут не в смерті. Не смерть викликає у вас відразу, а те, що людина мусить вдаватися до цієї жорстокості, до кровожерності, щоб звільнитися від хоча б найдрібнішої з тираній. Ось що жахливіше за вбивство—усвідомлення цієї.необхідності!
— Вони могли б обійтися без цієї ідіотської різанини.
Без крові. Ви ж самі казали це і планували, щоб було без крові.
— Я казав! Я планував! Ви не розумієте, що я тільки спрямовую їх до мети, а потім вони звіріють, і ними керує вже інстинкт, а не я. Та ви на себе подивіться. Адже ви самі в кіпті й крові, самі ще не охолонули після бою. І ви вбивали в ім'я навіть не своїх, а чужих вам ідей. А ви ще кажете, що кочовики кровожерні. Від вас самого тхне кров'ю!
Сміт не погоджувався. Він засмучено похитав головою і раптом вигукнув:
— Подивіться! Подивіться туди!
Очима, в яких було обвинувачення, він вказував на іншого пораненого. Цього араба обпекло під час пожежі наметного городка. Він був до того знівечений, що неможливо було навіть впізнати, бахразець він чи кочовик, і Гордон з Смітом думали, що він мертвий. Але раптом араб застогнав, видимо, в страшному болі. Він лежав на боці, немов дитина, що забилася.
— Вас лякає лише факт смерті й страждання,— промовив Гордон, підходячи до пораненого.— Тому ви ніколи не зазнаєте справжніх мук.
Він витяг пістолет і застрілив пораненого, приставивши дуло до голови. Не дивлячись на убитого, він повернувся до Сміта, тримаючи пістолет у руці, як щось бридке.
— В самій смерті немає нічого жахливого,— похмуро промовив Гордон.— Як і в неминучості її. Необхідність убивати— ось де справжнє зло.
Сміт пішов геть, мало не ридаючи. Поведінка Сміта не розгнівала, а скоріше пригнітила й збентежила Гордона, бо Гордону чомусь хотілося, щоб на цей раз механік зрозумів його. Проте, коли й маленький Нурі надумав скаржитись, Гордону урвався терпець.
Хлопчик підійшов до нього із стражденним виразом на обличчі. Скільки тих людей плаче від болю, сказав він, скільки їх благає допомоги. Нурі в розпачі смикав Гордона за руку.
— Іди, допоможи їм. Зроби що-небудь. Подивись... Поле битви було всіяне трупами людей. Вони лежали
тут і там маленькими, жалюгідними купками.
— Бачиш, Гордон? Бачиш, що ми наробили?.. Гордон напустився був на маленького кочовика, але лагідне, нещасне обличчя Нурі ображено скривилося, і вже тихо, без крику англієць стомлено промовив:
— І ти туди ж, м'яконосий? І ти хочеш перекласти на мене свою гризоту?
— О, ні, повелителю! Тільки подивися, що ми наробили!
— Хіба я не бачу?—скрикнув Гордон. — Ти от що, хлопче: якщо тобі вже так хочеться поплакати, то забирайся куди-небудь далі і рюмсай там. Іди в пустиню і скигли там перед своїми верблюдами.
Нарешті маленький Нурі поцілував йому руку й попросив вибачення, і Гордон одіслав хлопчика з наказом розшукати Мінку та подбати про залишених без догляду верблюдів.
Посланці Гордона вже вирушили назустріч Гаміду, щоб поквапити принца — бо в Бахразі могли щохвилини довідатися про втрату аеродрому й кинути на повстанців літаки (якщо вони ще були в королівстві) або рушити з кордону великі військові з'єднання. Гордон вирішив тим часом розташувати своїх воїнів та поранених в укриттях. Для цього треба було покласти край розгардіяшу, що був навколо,— і зробити це якомога скоріше, бо Гордон відчував, що пригніченість вкидає його в якесь заціпеніння, позбавляє решток енергії. Звичайно, нічого було й думати про те, щоб примусити озвірілих арабів ходити зараз коло поранених; однак, в цій справі міг би допомогти Фрімен (залишаючи Ваді, кочовики взяли його з собою — так було вірніше).
Гордон застав Фрімена вже за роботою — той докладав одчайдушних зусиль, щоб влаштувати пункт першої допомоги біля будинків у верхній частині аеродрому. Фрімену допомагав Мустафа, збирач податків. Вони клали поранених рівними рядами на залитій кров'ю, слизькій веранді офіцерської їдальні. Фрімен діяв з вправністю, а Мустафа з похмурою жалісливістю, так що поранені зітхали разом з ним й нарікали на долю разом з ним. "Мустафа гоїть поранені душі, а Фрімен гоїть поранені кінцівки", подумалося Гордону, і, відчувши, нарешті, що заспокоюється, він посміхнувся своїм думкам.
— Ах, це ви!—із справді англійською гидливістю промовив Фрімен, побачивши Гордона.— Будь ласка, пришліта до мене на допомогу кількох ваших звірів. Це ж щось жахливе Яка бойня! І це ваша Справа, Гордон?
Ще ніколи в житті Гордон не відчував такого бажання вбити людину. Убити з особистих мотивів, щоб угамувати свою лють. Навіть Азмі не збуджував в ньому такої злоби, бо Азмі не посягав на його совість. Гордон міг стерпіти закидки від своїх, але зносити їх від Фрімена! Ненависть захлеснула його.
— Які у вас чистенькі англійські ручки!— процідив він і обізвав Фрімена брудною тварюкою.— Скільки в Аравії англійців, отаких як ви, Фрімен, що копошаться в арабській політиці, плетуть лихі інтриги й з щенячим захватом граються в романтику, розпоряджаючись життям арабів! Граються, граються, граються!— закричав він.— Од вас ніколи не почуєш брудного слова. Ви ніколи не тримаєте в руці пістолета. Але весь час ллється десь кров, і це — завжди справа ваших рук. Все це ви наробили, на вас падає ця кров. І якщо я пролив її, я, то все ж краще бути винним у вбивстві всіх цих людей, ніж мати на совісті ту безліч смертей і вбивств, які заподіяли ви, не забруднивши рук.— Це порівняння раптом викликало в ньому таку відразу, що він закричав Фрімену, аби той залишив пораненого бахразця.— Не торкайтеся їх! Краще хай вони вмирають! Забирайтесь звідси, Фрімен, поки я не додав до вашого рахунку ще одну смерть — вашу власну!