•— Наші бомбардувальники подбають про Гаміда, — заспокійливо сказав Азмі. — А нафтопровід хай вас не турбує. Патрулі надійно охороняють його від нальотчиків.
— Та справа не в нафтопроводі, — відповів генерал. — Справа у самому кордоні. Адже тепер Гордон намагається об'єднати камрів та джаммарців, щоб спонукати їх зробити напад на аеродром. А після цього прийде черга й нафтопромислу...
— Ах, генерале, — в посмішці Азмі була суміш ввічливості та неприязні, характерної для арабів, які на протязі багатьох років мають стосунки з англійцями,—джаммарців і камрів неможливо об'єднати. Неможливо — навіть в гьому їгньому Повстанні племен.
— Я не такий впевнений, як ви. А крім того, Гор-
дои... — Вимовивши це англійське прізвище, генерал похитав головою.
У Азмі було жирне, смугляве обличчя. Воно, мов куля, випиналося з високого стоячого військового коміра, було наче виліплене з шиї. Десь на цьому обличчі поблискували маленькі темні очиці, які зиркнули в бік генерала, коли той запнувся на прізвищі Гордона. В їх погляді була прихована зневага та насмішка з Мартіна за те, що він не наважується говорити далі. Не наважується; бо йому, мабуть, соромно, що англієць іде проти англійця.
— Хай цей Гордон не турбує вас, генерале, — спроквола промовив Азмі-паша. Його очиці дивились вкрадливо. — Він авантюрист.
— Ви недооцінюєте Гордона! — різко відказав генерал. — Він абсолютно впевнений у справедливості своєі справи. Зважте хоча б на те, що він знехтував усім особистим у своєму житті, щоб служити Повстанню племен.
Азмі знизав плечима — він зрозумів ущипливий натяк генерала і відступився.
— Я про Гордона нічого не знаю.
— А я б на вашому місці постарався б довідатись, — промовив генерал. В голосі його звучала сталь. — 3 ним вам доведеться помірятися силами, а він людина неабияка!
Ці слова прозвучали для Азмі-паші як англійські хвастощі, як невигідне порівняння його з Гордоном, як незрозуміла англійська гордість за Гордона — людину, що так перевершує його.
— Тоді, мабуть, вам вдалося б умовити Таліба і бідолаху Юніса зберегти відданість Бахразу,— сказав він. — Якщо вони прислухаються до Гордона, то, можливо, вони послухаються і вас, свого старого англійського друга!
Азмі зробив надто сильний наголос на словах "англійський друг", але генерал ніколи не звертав уваги на такі психологічні тонкощі у ставленні бахразців до англійців. Особливо, коли до них вдавався Азмі, який завжди дозволяв собі підленькі Еипади щодо англійців, бо навчався в Англії і досадував на те, що він не англієць. А може, причиною сарказму паші була його дружина — типова, суха, як палка, англійка. Вона жила в місті Бахразі і тримала бджіл у своєму задушному, зарослому квітнику. Весь Бахраз сміявся з неї. Щодня її можна було побачити серед квітів, і жоден бахразець не проходив повз сад паші, не кинувши яке-небудь непристойне зауваження щодо її худого пташиного тіла, смішного одягу, чудної пристрасті до бджіл, кішок, собак та всього, що росте й розпліднюється. Так ЧЙ так, але Азмі не міг обійтися без своїх шпильок. Та генерал завжди пускав їх повз вуха, бо жалів гладкого пашу за страждання, які завдавала йому його дружина.
— Чому б вам самому не зустрітися з прикордонними шейхами? — вже серйозно спитав Азмі. — Мене вони не послухають.
— Я зараз збираюся до бідолахи Юніса,— відповів генерал,— на Таліба не варто витрачати час. Він — негідник і справжній бич для жителів пустині. Йому не можна вірити. Але Юніс, по-моєму, розумна і мирна людина, і він завжди ставився до нас прихильно. З Юнісом можна порозумітись.
Шкіряний пояс на животі Азмі порипував з кожним його віддихом. Помовчавши, паша сказав:
— Ще б трошки нафтопровідних грошей, і за Юніса можна бути спокійним. Ви нічого не можете запропонувати йому?
"Нафтопровідними" називалися гроші, що їх англійці сплачували Юнісу за прокладання труб через територію Камру. Це була невелика сума, яку він регулярно одержував. Колись навіть Талібу сплачували ці гроші, але тепер він був позбавлений їх, бо старий розбійник завжди порушував укладені угоди.
— Справа не в грошах, — сказав генерал. — Треба просто довести Юнісу, що Повстання не віщує йому нічого хорошого. Він мусить зрозуміти, що йому залишається одне— зберігати лояльність до Королівства.
Азмі гучно зареготав.
— Юніс надто бідний, щоб думати про якусь там лояльність, генерале. Якби у мене були гроші, я б сам вирушив до старого і підкупив його. Ось Таліб—це інша справа. Але до нього, здається мені, вже поїхав ваш приятель, містер Фрімен...
— Фрімен? Що він тут робить? Коли він поїхав до Таліба?
В Азмі знову прокинулися хитрість та цікавість.
— Він з'язився тут кілька тижнів тому, взяв одного з моїх людей і сказав, що займеться Талібом, — щоб забезпечити нам його підтримку в обмін на зброю та їжу.
Генерал ледве стримався — це суперництво між відділами британського міністерства закордонних справ страшенно дратувало його. За яким чортом приїхав сюди цей Фрімен і чого він поліз до Таліба?
Як це було характерно для стилю роботи всього відділу Фрімена — звертатися до таких негідників, як джам-марський шейх! Ці жовтороті політичні агенти, які граються в змови та контрзмови, завдають лише мороки. І такі агенти, як Фрімен, здається, не відповідають ні перед ким — ні перед міністерством закордонних справ, ні перед військовим міністерством, ані навіть перед посольством. Всі ці молодики позбавлені глузду та стримуючих начал.
— Хіба ви не знали про приїзд містера Фрімена? — з невинним виглядом поцікавився Азмі.
— Знав, — роздратовано збрехав генерал. — Але я не думав, що він приїде так скоро.
— Ця його подорож по пустині дуже небезпечна справа, — промовив Азмі, закурюючи американську сигарету (він простяг пачку Мартіну, але той відмовився). Азмі курив так само, як і дихав — повільними задишливими затяжками.— Може, Гордон подбає про нього.
Генерал нічого не відповів. Він не дуже вірив у те, що Гордон стане "дбати" про Фрімена. Одне діло зустрічатися з Гордоном, як зробив генерал, — чесно, за всіма правилами домовившись з ним про зустріч через Гаміда. А вже зовсім інше пускатися в Джаммарську пустиню, щоб під носом у Гордона плести якісь змови. Тут нічого було розраховувати на англійське походження Гордона — надто сильно кипить у ньому арабська лють. Фрімен і Гордон були зовсім різними людьми, і, порівнюючи їх, генерал не сумнівався, хто вийде переможцем в цьому змаганні сил та умів. Фрімен, з його золотом (генерал був певний, що той має золото — бо воно було єдиним знаряддям цих політичних агентів і заміняло їм розум та елементарну порядність), Фрімен, з усім своїм золотом, все ж набагато поступається перед Гордоном. І генерал спіймав себе на тому, що посміхається.