— На нафтопромисел?
— Браво! На нафтопромисел! Хіба ми вправі допускати, щоб нами керували такі сторонні міркування, такі
грубі спонуки? Ні! Значить, ми можемо відкинути від себе підленькі обвинувачення в зраді?
— В зраді чого?— запитав Сміт.— І кого?
— Про це давайте спитаємо у самих себе, — відповів Гордон.— Чи зрадимо ми нашу велику мету тільки через те, що промисел належить країні, де ми народилися?
Сміт був спантеличений і збентежений. Він заплющив очі і здивувався тому, що опинився в такій халепі. Силкуючись пригадати, що завело його так далеко, він, зви^ чайно, подумав про Гордона.
Усе, що б Сміт не робив, він робив під впливом Гордона, завжди під його впливом — так було навіть під час війни і до Повстання. Коли Сміт приїхав з Єгипту в Аравію, на службу в англійській місії по підтримці порядку в пустині, його послали в столицю Гаміда—Істабал Антар— у розпорядження єдиного начальника, Гордона. Перші кілька тижнів Сміт про себе посміювався з Гордона — з його" маленької кощавої постаті, з його педантично правильної, хорошої англійської мови, яка особливо смішно звучала^ коли начальник, підвищуючи голос, зривався на довгих книжних словах. На Сміта не справила особливого враження непривітна вдача Гордона, його люта владність,, несподівані зміни настрою, мовчанки; не вразила Сміта и цілковита нездатність начальника організовано щось робити — наприклад, коли Гордону спадало на думку їхати кудись, він одразу казав "їдьмо!" — і все—ніякої підготовки, ніякого розуміння того, що підготовка необхідна. "Давайте-давайте!"—у цьому і був весь Гордон—цей кумедний Гордон в арабському бурнусі...
Однак, поступово і невідомо чому, велике обличчя т холодні очі Гордона та його скрипучий голос почали ви~ кликати в Сміта трепет. Більш того, механік підкорився* владі Гордона, підпав під його вплив до такої міри, що-навіть іще до закінчення війни почав за вказівками свога начальника проводити махінації з грузовиками та іншим транспортом, який належав британській армії. Сміт ви* крадав їх і передавав Гаміду, у фонд майбутнього Повстання, в той час, як сам Гордон робив свої внески за рахунок англійських складів амуніції.
Деякі витівки Гордона здавалися Сміту неймовірними навіть тепер, після стількох років. З яким презирством ставився Гордон до свого начальства! І з якою впевне*-ністю — душевною і фізичною — він здійснював усі свої замисли! Гордон цілими партіями викрадав рушниці, що призначалися для бахразьких легіонерів, які в той час окупували Істабал. Амуніція, кулемети, провіант — усе, до чого він, як офіцер зв'язку, мав доступ,—ішло Гаміду. І крав Гордон не як який-небудь армійський постачальник, а відверто нехтуючи всю військову машину.
Гордон зробив Сміта співучасником у своїх крадіжках, не питаючи механіка, згоден той, чи ні — начебто згода Сміта була сама собою зрозумілою. А втім, Сміт і тепер не зміг би назвати шахрайством, те, що вони тоді робили. Широкий розмах Гордона, його безбоязність, нехтування усім святим — усякою владою, про непокору якій Сміт навіть подумати не наважувався — це все робило їх вчинки якимись подвигами вищого порядку. Мабуть, десь у цьому і крилася різниця між їхніми вдачами. Мабуть, ця різниця і примушувала Сміта виконувати все, що велів йому Гордон, зносити будь-яку форму, в якій Гордон звертався до нього: насмішки і зневагу, владність і підохочування. І тепер ця різниця стала силою, втекти від якої Сміт уже не міг.
Так, він не міг утекти від Гордона — до цього висновку Сміт прийшов, дивлячись на далекі зірки аравійського небосхилу. І він навіть не знав, чи хотілося йому втекти; і хоч тепер Гордон вів його до якоїсь нової безодні, усієї глибини якої Сміт навіть не міг збагнути, механік неспроможний був звернути з цього шляху. Напасти на англійський нафтопромисел?!
-— А що ви вирішили? — з розпачем спитав він у Гордона.
Гордон розсміявся.
— Побачимо, коли прийде час...
Сміт боявся почути що-небудь ще, і тому він перейшов на іншу тему:
— Тепер ми повернемося до Гаміда?
— Ні! — відповів Гордон, немов усе стало йому ясно. — Я хочу зробити ще одну спробу. Завтра поїдемо до Асіка — в його прикордонне місто.
— До старого Асіка? А чим він може допомогти?
— Асік перед тим, як став купцем, був кочовиком. У нього, напевно, є гроші, і він мусить дати нам трохи. Аллах свідок, що саме вони мені зараз потрібні.
— Ви сподіваєтесь залучити городянина до Повстання етлемен?
— О, Асік однією ногою стоїть в Бахразі, а другою — в пустині. У нього запал кочовика і інтелект кочовика. А я зараз відчуваю потребу в чийомусь інтелекті не менше, ніж у чиїхось грошах. Досить з мене пустельних жебраків. Завтра вирушимо до нього.
— Біля самого міста Асіка розташовані бахразькі укріплення. Краще б нам не лізти туди, Гордон. Для нас це нічим хорошим не пахне. Та й у броньовику ми до міста не зможемо під'їхати.
— А мені й не потрібен броньовик. Ми його де-небудь залишимо, а самі підемо пішки або украдемо що-не-будь, чи попросимо, щоб нас підвезли.
— То ви обійдетесь без мене? — раптом з надією запитав Сміт. Він був не від того, щоб зробити коротеньку передишку.
— З чого ви це взяли? Ні, навпаки, ви будете потрібні мені. Що ви там надумали?
— Я. хотів би наскочити на який-небудь жандармський пост та роздобути трошки бензину.
— А хто ж буде за кулеметом?
— Мінка б управився.
Сміт явно вигадував, проте Гордон простив його — за літ фантазії — і спокійно промовив:
— Ви потрібні мені, бо я хочу, щоб ви ознайомилися з місцевістю, на випадок, якщо нам в майбутньому знову доведеться їхати нею. Ви в цій справі знавець, а я ні. Якщо ми справді підемо на аеродром повз ці краї, вам, мабуть, доведеться робити чудеса із своєю машиною...
— А машини на те й призначені, — відповів Сміт з похмурою покірливістю.
— Чудово сказано! — радісно вигукнув Гордон. — Саме пі слова я й хотів почути від вас!
Вони заснули, а рано-вранці їх розбудила метушня, яку зняли знадвору хлопчаки. Гордон і Сміт вийшли а прибудови і побачили, що Мінка жонглює чотирма яєчками, які він уже встиг десь украсти, а маленький Нурі просить його спинитися, поки яєчка ще не попадали на землю і не розбилися.