І я подумав: "Боже, невже майбутнє цього краю*—це контракт, укладений Саадом?"
Мені дуже хотілося знову розсміятись, та в цю мить розпочалася серйозна суперечка. О, яке королівське зборище розмістилося в густій півтемряві цього бридкого намету з козячих шкір! Його можна було поділити на дві групи: на зодягнених і не зодягнених в кочівницькі бурнуси. Це, звичайно, лише чисто зовнішній поділ, бо навряд чи хто-небудь міг би розібратись, що являє собою більшість екземплярів цієї колекції навколо Гаміда. Інші фактори, які поділяли їх на групи й підгрупи, було дуже важко простежити, і я не хотів морочити собі голову ними. Спочатку це видовище було ненависне мені, але згодом тільки печалило й смішило.
Першим прибічником Саада, наприклад, виявився якийсь зловісного вигляду емісар з Саудівської Аравії, який став доводити, ніби Ібн Сауд благоденствує завдяки американським грошам і допомозі. Захлинаючись, він кричав, що Америка самим аллахом призначена, щоб давати гроші й мати справу з машинами, тоді як арабам сам аллах начертав одержувати гроші й не торкатися машини. Маєш тут нову релігійну ідеологію Аравії!
Інші — і серед них єгиптянин у фесці й залшіових туфлях — доводили, що найкращим виходом було б віддати промисел у концесію якій-небудь більшій й багатшій арабській країні. Вона могла б робити з промислом те ж саме, що роблять іноземці. Власне, цією країною міг би бути Єгипет — зокрема, один багатий єгипетський паша.
А потім старий розбишака Таліб — який набув такого благородного вигляду після шести місяців неабиякої війни і неабиякого харчування — з пожадливим виглядом проголосив, що нафтопромисел слід залишити англійцям, тільки хай вони дадуть викуп за нього, а також зобов'яжуться виплачувати племенам податки й "нафтопровідні гроші". Англійці могли б також допомогти кочовикам по-, душити отих нових революціонерів-хазяїнів з Бахразу, від яких у таборі Гаміда вже дихати нічим.
Під час своєї промови старий дурень дивився на мене, шукаючи підтримки. (Коли ми зустрілися, він кинувся мені на шию, плакав й вигукував старі бойові кличі Повстання, забувши, як останнього разу він зрадив нас і покинув мене в болотах, в оточенні легіонерів Азмі).
Мене, мабуть, трохи збентежив погляд Таліба, бо він свідчив про те, що старий ототожнює мене з іншими "ін-глізі"; та він, видно, не мав* наміру ставити мене в ніякове становище, і я простив його, тим більш, що мене вже не обходить, якої думки про мене всі ці старі. Я не міг проте простити Талїбу його продажність, бо було цілком очевидно, що англійці на цей раз знов підкупили його — найімовірніше, через Фрімена чи одного з його агентів.
Звичайно, ідея залишити промисел англійцям викликала люті заперечення, особливо з боку Саада, який заявив, що уб'є будь-кого, хто знову почне домовлятися з англійцями після всього того, що він, Саад, витерпів від їхніх рук — через Азмі. (Колись один з солдатів Азмі взяв Саада в полон, збивши його з ніг простою зуботичиною). Він вишпурне англійців, кричав Саад, і він попросить американців допомогти йому в цьому, а також у тому, щоб здихатися наших міських союзників, які всі до одного безвірники й злодії.
Саада підтримав якийсь сірієць. Але тут у дискусію встряли двоє чорношкірих шейхи з Неджда й якийсь висланий іракський політик. Усі троє загаласували, як божевільні, що всі чужоземці — падлюки і їхня присутність у країні є образою для арабів. Оскільки промисел самим племенам не потрібний ("Аллах всемогутній, — вигукнув один з шейхів, — невже ми станемо бруднити тією гидотою наші благородні руки!"), найкраще буде доручити догляд за ним більш умілим комерсантам з своїх-таки братів по крові: єгиптянам, іракським арабам або навіть сірійцям, що уславились як гарні купці й фінансисти.
Так, усі ці пропозиції були цілком серйозними. Навіть старий Асік, на столітньому обличчі якого, здається, назавжди осів порох його зруйнованого міста, висунув свій план. Він сказав, що те, кому належатиме промисел, не має значення — аби не гладкому Азмі. На думку купця, Аравії куди більше потрібні гроші, ніж сам промисел. Отже, його слід продати тому, хто дасть більше, а виторг використати на відбудову зруйнованих міст, на поповнення майна племен і, насамперед, на збільшення отар і відновлення пасовищ — з тим, щоб в пустині знов завирувало життя (і торгівляї).
Гамід, слухаючи усе це, мав вигляд людини, яка повільно вмирає, тим часом як лікарі, священики й холодні фарисеї сперечаються над її благородними останками. Його обличчя виражало то біль, то лють, і мені здавалося, що він ледве утримується від гнівного крику. Я відчував, що принц з усієї сили намагається зберегти чистим у своїй уяві те єдине видіння, ту єдину мету, на здобуття якої він підняв усю пустиню — свободу племен. Гамід бачив, що всі присутні в наметі втратили це видіння й цікавляться лише наживою, яку обіцяв їм промисел. Володіння цим нікчемним місцем, його багатствами вже розбестили їх.
Хоч це і дивно, але я, спостерігаючи благородний, палкий гнів Гаміда, дедалі більше усвідомлював, що те, що відбувається на цій нараді, у мене ніякого гніву не викликає. Я вже звик до таких сцен, і в цій мені чулася лише якась химерна луна всього мого попереднього досвіду в Англії. Хіба не є ця бридка сцена повторенням дебатів про національну політику в будь-якій іншій країні? Хіба я не залишив нещодавно таку ж саму арену в Англії? І (не роблячи далекосяжних висновків) хіба не міг би я знайти паралелей щодо тупоумства, корупції й неуцтва в Англії, в Аравії, в будь-якій країні, де влада служить лише одному — власності? (Ти чуєш мене, Тесса?!).
Я бачив у цю мить те, що бачить Гамід: ці вожді забули про Повстання, про свободу, про справжню й чітку мету — незалежність і самовизначення, — тільки-но зайшлося про реальну власність, реальне багатство, матеріальні атрибути держави й машини. Порив до свободи, який колись тягнув за собою всіх цих людей і був їхнього вірою, видихався й загубився в хащах політики й владарювання. О, я не збирався твердити, як ті поверхові й безсилі оксфордські поети, що власність і влада розбещують усіх. Гамід — живий доказ того, що ця формула безпідставна. Я просто кажу, що всяка свобода гине через нездатність людей залишатися вірними чистій меті. Боротьба за власність осліплює їх. Ця боротьба веде до загибелі світу. В цій боротьбі зраджуються надії людства.