А ось між тобою і мною цього нема. Можливо, тому, що з усіх лише ти одна довела нашу розбіжність до незгоди щодо останньої справжньої проблеми людських взаємовідносин — до незгоди щодо проблеми людського обов'язку (або, інакше, людської вірності). Певна річ, у нашій кальвіністській родині ми всі так чи так стикалися з цією проблемою, але тільки Тесе зуміла збагнути моє уявлення про поєднання дії з ідеєю. На жаль, саме щодо цього поєднання я не справдив сподівань Тесе, так само, як Джек не справдив моїх, Грейс — твоїх, а Сміт (коли включити сюди й сердешного Сміта)—свого дивного батька. Нещасні, нещасні ми всі невдахи за винятком Тесе!
Та в моєму теперішньому становищі я вже не знаю, кому я служу й який саме обов'язок я виконав. Я знаю лише, що англійський нафтопромисел — у моїх руках. А втім, сама ця чудна, дивовижна перемога має менше значення, ніж те, що станеться зі мною і з нею, цією перемогою, коли Гамід і Зеїн прибудуть сюди.
Вони повірять у мій успіх ще менше, ніж я сам в нього вірю. О, звичайно, вони захопляться, тому що для них. з їхнім вузьким розумінням Повстання, ця перемога означатиме дуже багато. Вона завершує Повстанняі Проте, навіть Гамід наморщить своє чудове чоло й замислиться над нею Але він уже не виявить свого колишнього гумору — надто скрутно йому доводилося останнім часом, і негоди життя зробили його суворішим.
Як все це сталося?
(Я чую сигнальні постріли — з того боку, де отаборилися, нагромаджуючи сили, Гамід, Юніс і старий Таліб. Певно, хтось з того табору наближається до промислу). Як все це сталося?
Описувати все в деталях буде нудно, та й тактичні подробиці також не становлять особливого інтересу. Нашою єдиною метою був штаб Азмі, розташований у самому центрі промислу.
На територію промислу ми проникли дуже просто: вночі я підвів своїх воїнів до огорожі і в цілковитій тиші розташував їх біля пророблених нами проломів у стінці. Потім, коли темрява стала непроглядною, ми почали просочуватися до середини укріпленого району. При цьому потрібно було безшумно знешкодити з дюжину вартових. Мої воїни охоче зробили це, і тільки Бекр не брав у цьому участі — немов смерть викликала в ньому відразу, немов він боявся її тепер, коли поруч не було Алі. Коли вартові були знешкоджені, у проломи можна було безбоязно проходити на весь зріст і навіть в'їжджати — як зробив це я, з двадцятьма воїнами на верблюдах. А потім я з своїми кочовиками кинувся навпростець через територію промислу — в тил основної лінії оборони, що тяглася перед віллою Азмі.
Дорогою ми, звичайно, заплуталися в лабіринті труб, баків, шляхів, будинків, машин, охайних англійських садків, лужків і навіть рибних ставків; в одному з таких ставків потонули двоє моїх воїнів — вони впали у воду разом з верблюдами, і тварини при падінні переламали собі шиї. Але я напевно знав, де штаб Азмі. А паша, хоч і бачив, що на території промислу з'явився ворог і атакує його з тилу, чомусь до останньої хвилини не наказував своїм легіонерам відкривати стрільбу — чи то з переляку, чи то з розгубленості, чи то з бажання зберегти дисципліну — не знаю Але відкривши, нарешті, вогонь, вони незабаром почали вбивати в темряві один одного, бо ми наближалися без єдиного пострілу.
На щастя, на нашому шляху був лише один окоп з кількома кулеметами. За ним був рів і траншея сполучення. Все це було зосереджено в старомодному англійському скверику, який ми мали проскочити. І нам пощастило з першого ж кидка. Як у нас це вийшло — бог відає: адже верблюди — не коні, і наша атака зовсім не нагадувала атаки кавалерійської. До того ж, було темно, і діяли ми наосліп, наражаючись на всілякі перешкоди, хоч розташування кожного об'єкта давно вже було відомо мені з донесень шпіонів Зеїна.
Ну, і взагалі все це було безперервним галасом, стріляниною, зойками й бойовими піснями, від яких кров холоне в жилах. Я перескочив через траншею, вириту в піску, і мій верблюд своїми брудними ногами роздробив череп якомусь легіонерові. А потім, обминаючи пожежну станцію промислу, я потрапив на алею, уздовж якої тяг-лося безліч пожежних шлангів. Ось тут мені і довелося зазнати почуття справжньої паніки: мій верблюд, злякавшись чогось, шарахнув убік і заплутався у брезентових шлангах. В цю хвилину з обох флангів по нас несподівано дали кілька залпів, і верблюд, остаточно заплутавшись, упав разом зі мною на землю^ Він довго борсався, і кінець кінцем я відчув, що ми з ним міцно зв'язані жорсткими узами з пожежних шлангів.
Вісімнадцять моїх воїнів були позад мене, коли це трапилося. В темряві вони проїхали по мені своїми верблюдами, не залишивши на моєму тілі жодного живого місця. Мене б, безперечно, розчавили, коли б не брезентовий бинт, що обмотав мене з ніг до голови. І, певна річ, мені розтрощили б череп, коли б я не сунув голову під кальну ногу верблюда (я і досі ще чую запах нещасної тварини). Коли мої воїни від'їхали трохи далі від мене, кілька легіонерів почали обстрілювати їх ззаду з ручних кулеметів. Один з легіонерів, підійшовши до мене, двічі вистрілив майже впритул, щоб убити мене. Але кулі тільки зачіпили моє праве плече і поранили верблюда Тварина почала несамовито битися й брикати, і мій бравий легіонер з поваги до верблюжої ноги забрався геть.
Я був усе ще обплутаний шлангами і все ще борсався, намагаючись випростатися з них, коли Бекр відшз'кав мене й сповістив, що перемога за нами. Мої воїни добулися до штабу Азмі і оточили його (слід було б сказати "устрашили"). Таким чином, операція увінчалася успіхом, і ми помстилися за поразку, заподіяну нам у болотах, оскільки зараз, як і тоді, єдиною нашою метою був штаб Азмі. Саме до штабу, до серця оборони, був спрямований наш одчайдушний ривок через весь нафтопромисел. Більше того, захоплення самого Азмі було моєю особистою — тобто, приватною — метою.
Паша і інше начальство містилися у віллі, призначеній для приїжджаючих в Аравію власників промислу, і коли я добрався до вілли, то побачив, що мої вісімнадцять майстрів нічного нападу роз'їжджають навколо будинку й гукають до Азмі, щоб той вийшов до них. Спішитися, увійти у віллу й самим виволокти надвір Азмі вони не наважувалися, чекаючи вістей про мене. Коли б ці вісті були погані, то вони, судячи по їхньому сторожкому вигляду, мабуть, змінили б думку про свій успіх й накивали п'ятами.