Генріх VIII

Сторінка 3 з 9

Вільям Шекспір

ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Лондон. Покої королеви.
Входить королева зі служницями, начебто по роботу.
Катаріна Візьми-но лютню, кинь роботу. Співом
Розвій мої жалі, якщо зумієш.
ПІСНЯ
Як Орфей заводив спів,
Ліс і гори з-під снігів
Кланялись йому до ніг.
Все довкіл росло, цвіло,
Мовби зливи і тепло
Розтопили лід і сніг.
Мовкло все під ті пісні,
Навіть хвилі навісні
Похиляли чола злі.
Ніжна музика приспить
Те, що серденьку болить,
Згинуть всі твої жалі.
Входить вельможа.
Катаріна Це що таке?
Вельможа Не гнівайтеся, ваша
Величносте,— обидва кардинали
Чекають там.
Катаріна Прийшли поговорити?
Вельможа Достоту так веліли передати.
Катаріна Просіть їх світлості зайти сюди.
Вельможа виходить.
Чого їм треба від слабкої жінки,
Нещасної, в опалі? Цей візит
Мені не до вподоби. Хоч, мабуть,
Вони — порядні люди, діло їхнє
Угодне богу. Правда, не клобук
Монахом робить.
Входять обидва кардинали — Вулсі
та К а м п є ю с.
Вулсі Мир оселі вашій.
Катаріна Святі отці застали тут мене
За хатньою роботою: своїм
Обов'язкам я вірна до кінця.
Чим маю вам служити, превелебні?
Вулсі Якби вельможна пані захотіла
Прийняти наодинці нас, то ми
Усе докладно пояснили б.
Катаріна Ні,-
Тут говоріть. Не знаю за собою
Чогось такого, з чим ховатись мушу
По закутках. Дай, боже, змогу кожній
Сказати це, як я,— із чистим серцем!
Мені байдуже, лорди,— в цьому я
Щасливіша за інших,— хай собі
Хто хоче дивиться, що хоче каже,
Хай заздрять, обмовляють: я ж бо знаю,
Що чесно вік жила! Коли прийшли ви
Без хитрощів щось випитать у мене,
Питайте просто: правда щирих любить.
Вулсі Tanta est erga te mentis integritas,
Regina serenissima...*
Катаріна Е ні, мілорде,— тільки без латини!
Вже ж не таке ледащо я, щоб мови
Не вивчити, відколи тут живу!
Від слів незвичних ця незвична справа
1 зовсім підозрілою здається.
Тож по-англійськи мовте; а за правду,
Тут сказану, іще вам ці дівчата
Подякують, в ім'я їх господині,
Що стільки зла зазнала. Кардинале,
Який би гріх тяжкий не був, його
І по-англійськи можна відпустити.
* Така чистота помислів про тебе, Найясніша королево
(латин.).
Вулсі Шкода, що чесність вірного слуги
Обох ваших величностей зродила
Підозри там, де я чекав довір'я.
Міледі, не прийшли ми, щоб ім'я,
Яке усі вуста благословляють,
Оскаржувать, і не для того теж,
Щоб вам завдати зайвого жалю,-
Цього у вас доволі: ми прийшли
Почути думку вашу в тім питанні,
Що роз'єднало вас і короля,
І висловити щиро та правдиво,
Як люди чесні, наші міркування,
Корисні вашій справі.
Кампеюс Ясна пані,
Лорд йоркський — як шляхетний чоловік
Та ревний ваш слуга, і досі вірний,-
По доброті своїй пустив в непам'ять,
Що ви недавно так ото зганьбили
Його — й за що? за правду — її пропонує,
В знак перемир'я, послуги свої —
Чи словом, а чи ділом. Я — також.
Катаріна
(убік)
Щоб потім зрадити. Спасибі, лорди,
За вашу добру волю. На словах
Ви — чесні, дастьбі, будете й на ділі.
Але ж бо що в такій поважній справі
(Для мене — справі честі, як не більше —
Життя самого) маю відповісти
Так зопалу я, нерозумна, вам,
Таким статечним та високовченим,-
Ій-бо, не знаю. Пораючись тут
З дівчатами своїми, де ж би я
Таких гостей, таких розмов чекала?
Шановні, прошу вас— в ім'я тієї,
Ким досі я була,— бо серцем чую,
Що величі моїй кінець надходить,-
Дозвольте, я пораджуся спочатку.
Я ж тільки жінка — без надій, без друзів!
Вулсі Словами цими кривдите, міледі,
Любов його величності. У вас
Надій і друзів — безліч.
Катаріна В цім краю
З них мало користі. Невже, мілорди,
Ви думаєте, що якийсь англієць
Наважиться допомогти мені?
Чи — при найбільшій хіті бути чесним —
Відкрито дружбу визнати мою,
Усупереч бажанню короля,
Й підданим залишитись? Ні,— ті друзі,
Кому дано мій біль погамувати,
Моє довір'я виправдати,— ті
Живуть не тут, як і мої надії,
А ген, на батьківщині...
Кампеюс Краще б ви
Покинули журитись та вчинили,
Як я вам раджу.
Катаріна Як, мілорде?
Кампеюс Здатись
В усім на ласку короля: він добрий
І м'якосердий. Виграє від цього
І ваша честь, міледі, й ваша справа.
Бо вирок упаде, і ви в неславі
Поїдете.
Вулсі Послухайтесь його,
Він вам добра бажає.
Катаріна Він бажає
Того, що й ви — моєї згуби! Чи ж би
Так християни радили? Соромтесь!
Ще є над нами небо: там суддя
Такий, що й королям не підкупити!
Кампеюс Ви в гніві не за тих нас берете.
Катаріна Тим паче сором вам — святим отцям,
Хранителям всіх кардинальних цнот,
Як я вважала досі; та, боюся,
Ви кардинальні криєте гріхи
В серцях підступних. Схаменіться, лорди!
Оце-то ваша рада? Ваші ліки
Для жінки, що зневажено її,
Покинуто на глум? Не зичу вам
І половини тих поневірянь,
Бо маю більше серця; та затямте
Мої слова і стережіться, лорди,-
Дивіться, щоб тягар моїх нещасть
Не впав на вас!
Вулсі < Міледі, ви в нестямі;
Добро ви обертаєте у зло.
Катаріна А ви мене — в ніщо! Прокляття вам
І всім таким наставникам дволиким!
То ви б хотіли — маючи хоч дрібку
Жалю і справедливості, хоч дещо
Від слуг церковних, окрім риз,— щоб я
В біді своїй поклалася на того,
Кому я осоружна? Хто недавно
Мені відмовив ложа, а кохання —
Давним-давно? Мілорди, я стара,
Мені одне зосталося — покора.
Що може бути гіршого? А ви
Готуєте мені ті самі муки.
Кампеюс Вас більше мучать чорні думи ваші.
Катаріна Скажіть — та ні, сама скажу, коли
Нема в чесноти друзів: весь той час
Чи не була я вірною жоною,
На честь якої — це не марнослав'я —
Не впало досі й крихти підозрінь?
Чи я не віддавала королю
Всіх почуттів? Чи не любила палко,
Нарівні з богом, аж до марновірства?
Молитись забувала, щоб його
Бажання вдовольнити! І ото
Така віддяка? Це недобре, лорди.
Хай приведуть сюди жону, яка
За щастя має мужу догоджати,
І я до всіх її чеснот додам
Іще одну — велику терпеливість.
Вулсі Ми прагнемо добра, а ви, міледі,
Втікаєте від нього.
Катаріна Ні, мілорде,
Не зважусь я отак себе зганьбити —
Зректися титулу, з яким ваш пан
Мене навіки обвінчав. Лиш смерть
Розлучить гідність доньки короля
І гідність королеви.
Вулсі Прошу вас,
Катаріна Бодай би я ніколи не ступала
На землю цю, не бачила ніколи
Тих лестощів, що плодяться на ній!
У вас обличчя ангелів, та душі
Чиї — не знаю. Ох, нещасна я!
І що тепер зі мною буде?
(До служниць)
Горе,
Дівчатонька мої, де ваш талан?
Загублено в краю, де ні надій,
Ні співчуття, н. друзів, ні родини —
Заплакати за мною,— та й могила
Чи знайдеться... Неначе та лілея,
Колись полів цариця, похилю
Голівоньку і згину...
Вулсі От коли б ви
Повірили, що заміри в нас чесні,-
Вам легше стало б. Ну, чому, шановна,
За що вас маєм кривдити? Наш сан,
Сам дух священства цьому суперечний:
Для того ми, щоб вигоїти біль,
А не ятрити рани! Бога ради,
Подумайте, що робите і як
Ви можете нашкодити собі,-
Ба й зовсім відштовхнути короля
Поводженням таким! Та серце владці
За послух і пригорне, й поцілує,-
Воно це любить, а до впертих духом
Воно скипає люттю, наче буря.
Я знаю вашу душу незлобиву
І вдачу мирну, лагідну,— прийміть нас
Як миротворців, слуг своїх і друзів,
Кампеюс Що так і є, у цьому ви, міледі,
Невдовзі пересвідчитеся. Всі
Страхи жіночі вадять вашим цнотам.
Шляхетний дух — як ваш — такі підозри,
Мов гріш фальшивий, відкидає геть!
Король вас любить, тож глядіть — не втратьте
Його любові. Ну, а ми — якщо
Ви нам довірите цю справу — раді
Віддати вам до послуг все, що змога.
Катаріна Робіть, як ви вважаєте, й даруйте,
Коли я що сказала не як слід:
Жіночий розум мій — не рівня вашим,
Щоб я могла відповісти вам гідно.
А королю, благаю, передайте,
Що серце й молитви мої при нім,
Покіль життя ще при мені. Велебні,
Прохаю ради в вас; я все прийму.
Пішла у жебри та, котра не знала,
Не відала, що в землях Альбіону
Так дорого заправлять за корону!
Виходять.
СЦЕНА 2
Передня зала із покоях короля.
Входять герцоги Норфолк ! Сеффолк, граф Серрей та лорд"
камергер.
Норфолк Як почнете всі скаржитись гуртом,
Один за одним, дружно — кардинал
Не витримає натиску. Коли ж
Проґавите цю хвилю, то, боюся,
Слід сподіватись утисків нових
Крім тих, що вже відомі вам.
Серрей Я радий
З найменшої нагоди скористатись,
Аби лиш кардиналові номститись
За тестя-герцога.
Сеффолк Чи є хто з перів,
Ким він не згордував або принаймні
Байдужістю не вразив? Чи на комусь —
Крім себе, звісно,— бачив він печать
Шляхетності?
Лорд-камергер Усе це балачки.
Чого він заслужив у нас — я знаю,
Та дуже сумніваюсь, що йому,
Хоч мить і слушна, можна допекти.
Покіль у кардинала вільний доступ
До короля — не потикайтесь навіть
Щось затівати проти: це чаклун;
його язик магічну владу має
Над їх величністю.
Норфолк Це вже не страшно!
Розвіялися чари: наш король
Дізнався щось таке про кардинала,
Від чого мед казань його солодких
Навіки згірк! О, він тепер в неласці,
Причім довіку.
Серрей Сер, такі звістки
Я радо слухав би хоч щогодини!
Норфолк Ця — можете повірити — правдива.
Розкрито всю його подвійну гру
У справі про розлучення. Такого
Становища, в якому він тепер,
Бажаю тільки ворогові.
Серрей Як
Все викрилось?
Сеффолк Та дуже дивним чином.
Серрей Ну, як-бо, як,— скажіть!
Сеффолк Наплутав хтось,
І кардиналові листи до папи
Потрапили на очі королю.
А в них наш Вулсі намовляє папу
Не квапитись із дозволом на розвід,
Бо "...як я бачу;— пише він,— король
Пройнявся почуттям до однієї
Із фрейлін королеви, Анни Болейн".
Серрей Листи у короля?
Сеффолк Атож.
Серрей Чи буде
Від того користь нам?
Лорд-камергер Король збагнув,
Що Вулсі лиш за себе потерпає,
Пильнуючи свого шляху; та тут
Всі хитрощі його пішли на дно:
Приніс мікстуру хворому, як той
Уже помер: король-бо одружився
Із леді Болейн.
Серрей Як би я хотів
Цього одруження!
Сеффолк Щасти вам, лорде,
В бажаннях ваших, бо оце, вважай,
Здійснилося.
Серрей О радосте моя!
Будь їм обом супутницею в шлюбі!
Сеффолк Амінь! — кажу охоче.
Норфолк Всі так скажуть.
Сеффолк Вже є наказ її коронувати.
Та т-с-с! Це свіжа новина, і дехто
її не мусить знати. Що ж до леді,
То це — сама довершеність: удатна
І вродою, і розумом. Я певен,
Від неї прийде благо цій землі,
І вікопам'ятне.
Серреп Невже король
Листа отого Вулсі подарує?
Не приведи господь!
Норфолк Амінь!
Сеффолк Ні-ні,
Укус цей заболить відразу, щойно
Почує він дзижчання інших ос
У себе коло носа. Втік до Риму,
Не попрощавшись, кардинал Кампеюс
І справу про розлучення покинув
Напризволяще. Кажуть, він підручним
Був кардиналові в його інтригах.
Король, я певен, вигукнув: "Ага!"
Лорд-камергер Хай бог його напутить, щоб "ага!"
Звучало якомога голосніше!
Норфолк Коли ж, мілорде, прибуває Кранмер?
Сеффолк Уже прибув. Його переконання,
Що розвід неминучий, поділяє
І сам король, і майже всі відомі
Громади християнські. Певне, скоро
Публічно оголосять другий шлюб
І коронацію. А Катаріну
Тепер іменуватимуть "принцеса,
Вдова Артура".
Норфолк Він порядний хлопець,
Той Кранмер: справді, стільки сил і праці
Віддав цій справі!
Сеффолк Так, за що й дістане
Архієпископа.
Норфолк І я те чув.
Сеффолк Отож-бо. Кардинал!
Входить В у л с і з К р о м в є л є м.
Норфолк Та гляньте, гляньте,
Який пригнічений!
Вулсі Скажи, пакунок
Віддав його величності?
Кромвель Віддав,
В опочивальні, просто в руки.
Вулсі Він
Дивився, що там?
Кромвель При мені ж таки
Розкрив його й узявся до читання:
Читач уважно, пильно, вигляд мав
Украй серйозний. Потім попросив,
Щоб ви до полудня прийшли сюди.
Вулсі Він вже зібрався?
Кромвель Та, мабуть, уже.
Вулсі Залиш мене на час.
Кромвель виходить.
Ні, тільки герцогиня алансонська,
Сестра монарха Франції,— ось хто
йому жоною буде! Анна Болейн!
Ні, всякі Анни Болейн не для нього;
Самої вроди тут замало. Ні,
Нам Болейнів не треба! Чом той Рим
Мовчить так довго? Ха, маркіза Пембрук!
Норфолк Він невдоволений.
Сеффолк Можливо, чує,
Що гнів нагострює король на нього.
Серреп Якнайгостріше — боже, поможи!
Вулсі Щоб віконтеса, фрейліна — і пані
Над панею своєю! Королева
Над королевою! Чадить ця свічка;
Що ж, треба гніт обрізати, а там
Сама загасне. Знаю, знаю — дама
Достойна, доброчесна... Ну то й що?
Це ж лютеранка чорна! Нам не можна
Пускать її в обійми короля,
Що й без того занадто норовистий.
А тут ще знову вигулькнув той Кранмер,
Затятий єретик,— уліз в довіру,
Оракулом зробився...
Норфолк Щось його
Гризе всередині.
Серрей Бодай би з'їло
До решти ту найголовнішу жилу,
Що серце живить!
Сеффолк О — король! Король!
Входить король, читаючи якийсь папір, з ним —
Л а в є л.
Генріх Ото добра понаскладав! І все
Собі, собі! А тратить скільки! Гроші
Так і пливуть від нього щогодини!
І відкіля він все оте гребе?
А, лорди! Ви стрічали кардинала?
Норфолк Ми щойно, ваша милосте, за ним
Тут стежили: якесь у нього дивне
Сум'яття на душі: то він, здригнувшись,
Губу закусить, спиниться раптово.
Собі під ноги глянувши, й до скроні
Притулить пальця; то зірветься з місця
І ходить швидко-швидко; знову стане,
Ударить в груди кулаком, водночас
До неба очі звівши... Дуже дивно
Себе він тут поводив!
Генріх Може бути.
Щось негаразд у нього з головою.
Оце сьогодні передав мені
Для підпису державні документи,
І знаєте, що там? Таж достеменно —
Перепис власного майна! Начиння
Із золота і срібла, дорогі
Тканини та оздоби... Все те свідчить
Про розкіш і багатства непомірні,
Як на підданця.
Норфолк Сам господь велів,
Щоб добрий дух підкинув той папір,
Бальзам на очі ваші!
Генріх Ну, звичайно,
Коли б ми знали, що його думки
Витають десь по той бік, в царстві духа,-
То мир йому і спокій! Та, боюся,
Вони — у цьому світі, недостойнім
його глибокодумного ума.
Король сідає, щось шепочучи Лавелові; той підхо
дить до кардинала.
Вулсі Хай бог (прости мене, о господи!) —
Благословить величність вашу!
Генріх Сер,
У вас одне в умі лиш — божі справи,
Отож, либонь, робили підрахунок
Найкращим з них і ледве чи спроможні
Урвати від духовного дозвілля
Бодай хвилину, щоб підсумувати
Земні свої діла? Як так судити,
То з вас лихий господар; як я рад,
Що в цьому ми однакові!
Вулсі Я, сер,
І на святі діла знаходжу час,
І на діла, покладені на мене
Державою; та й матінка-природа
Вряди-годи опіки потребує;
Я ж син її, слабкий, як всі ми, смертні,
І, хоч-не-хоч, про неї дбати мушу.
Генріх Це гарно сказано.
Вулсі Якби ви завжди
Підстави мали визнати, що в мене
Все, гарно сказане, крокує поруч
Із гарно зробленим!
Генріх І знову гарно!
Це добре — вміти гарно говорити.
Слова, однак, не вчинки. Мій отець
Любив вас: він казав, що любить вас,
І вчинками вінчав свої слова.
І я, відколи королем, до серця
Вас прихилив: не тільки довіряв
У справах, що державі обіцяли
Високі зиски, а й собі не раз
Відмовив, тільки б вас нагородити
Дарами щедрими.
Вулсі
(вбік)
Що все те значить?
Серрей
(убік)
Додай вогню, о боже!
Генріх Чи не я
Зробив вас першим мужем в цьому краї?
Скажіть — хіба не так? І ще скажіть,
Якщо ви це визнаєте за правду,-
Чи ви нам зобов'язані, чи ні?
Ну, що?
Вулсі Так, визнаю, мій володарю,
Що ласки ваші сипались на мене
Рясним дощем, і більше їх було,
Ніж я просив на ті чи інші цілі;
їх не окупиш, марні тут старання.
Мої ж старання завжди йшли не в ногу
З бажаннями моїми, та проте
Можливостям дорівнювали завжди.
Собі я ставив за мету лиш те,
Що мало б слугувати для добра
Чи вашої священної особи,
Чи королівства цілого. За ласки,
Даровані мені великодушно,
Я, недостойний, можу відплатити
Лиш молитвами за здоров'я ваше,
Лиш вдячністю і вірністю своєю,-
Вона росте й ростиме, поки смерть,
Ота зима життя, її не згубить.
Генріх Що ж, відповідь зразкова для слуги
Слухняного і вірного; звучить,
Як нагорода чесним за діла їх
І, навпаки, нечесним — як розплата.
Коли вже вас рука моя, і серце,
І влада королівська між усіх
Так вирізняли ласками, любов'ю
І почестями, то, гадаю, й вам
Належало б рукою, серцем, мислю,
Ужитком влади вашої служити
Не так з обов'язку вже, як з любові —
Любов ще більш прив'язує — мені
Поперед інших,— я ж вам друг.
Вулсі Клянусь
Усім: для вас, величносте, я завжди
Старався більше, нГж для себе: так
Було, є й буде,— хай би цілий світ
Зламав свою присягу вам на вірність
1 викинув із серця; хай би знав я
Про сотні небезпек, таких страшних,
Що й уявити годі, а насправді
Іще страшніших — відданість моя,
Мов та скала перед лицем стихії
Навалу хвиль шалених відіб'є
й стоятиме, як досі, непорушна.
Генріх Шляхетна мова! Бачили, мілорди,
Яка то вірна й віддана душа?
Він нам її відкрив. Читайте: це...
(Дає йому папери)
Опісля — це. І — снідати мерщій,
При ваших апетитах.
Кинувши похмурий погляд на Вулсі, король виходить; вельможі гуртом поспі-
шають за ним, усміхаючись та перешіптуючись.
Вулсі Що це значить?
Відкіль цей гнів раптовий? Чим його
Я викликав? Пішов такий сердитий,
З очей немов стрілу пустив убивчу!
Так лев, роздрочений ловцем зухвалим,
Зирне на нього грізно, і за мить
Того і слід пропав. А прочитаю,
Чи не отут розгадка? Так і є!
Ось де моя погибель — цей перелік
Гори багатств, що я понастягав
На власні цілі, а сказати прямо —
Щоб папський трон посісти, підкупивши
Приятелів у Римі. О глупото!
Лиш дурень так піймається! Якого
Диявола я тицьнув це в пакунок
Для короля — найбільшу таємницю?!
Як тут зарадити? І чим йому
Із голови це вибити? Вже знаю!
Удар болючий буде, а проте,
Як слід спрямований, на зло фортуні
Мене врятує він. А це що? "Папі"!
Щоб я так жив! Та це ж мій лист до папи!
Ну, Вулсі, прощавай! Досяг зеніту
Своєї слави й величі; тепер
Лечу на пруг вечірній,— мов зоря
Падуча, спалахну й навіки згасну...
Входять герцоги Норфолк та С є ф ф о л к, граф Серрей і лорд-
камергер.
Норфолк Звістуємо вам волю королеву:
Ви, кардинале, мусите негайно
Віддати нам печать і, перебравшись
До лорда Вінчестера в Ашер-хаус,
Чекати дальших вказівок.
Вулсі Стривайте!
Де ваші повноваження, мілорди?
Слова — ще не підстава для таких
Поважних вчинків.
Сеффолк Волю короля
Слова ці з уст його доносять: хто
Зневажити посміє їх?
Вулсі Затямте,
Мої услужні лорди (а підступність
Я вашу добре знаю): ні слова,
Ні воля, не підтверджені нічим,-
Ще не закон; не те, що смію — мушу
їх не послухатись. Тепер я бачу,
Що заздрощі — це та дешева глина,
З якої вас ліпили. Як несито
Ви на мою накинулись опалу,
Мов на поживу! А які ж бо ви
Облесні та вигадливі в усьому,
Об що я міг спіткнутися! Ідіть
Своїм шляхом підступним, заздрі люди!
У вас на все є право християнське,
І, безперечно, знайдеться в свій час
Належна й нагорода. А печать,
Якої домагаєтесь, король,
Наш з вами повелитель, з рук у руки
Віддав мені, допоки жити маю,
А з нею — чин і титул. Ласку цю
Він узаконив вірчими листами.
Хто відбере її, ану?
Серрей Хто дав —•
Король.
Вулсі Авжеж, притому особисто.
Серрей Ти, Вулсі, зрадник, ще й пихатий.
Вулсі Брешеш,
Пихатий лорде: дві доби тому
Серрей волів би язика зварити,
Ніж бовкнути таке.
Серрей Твоя пиха,
Ти, сатано в сутані, всиротила
Цей край невтішний, бо звела зі світу
Мойого тестя, лорда Бекінгема.
Всіх кардиналів братії святої
Премудрі голови, з твоєю вкупі
І з тельбухами усіма твоїми
Не доросли вагою до його
Малої волосини! Щоб ти згинув
З інтригами твоїми! Відіслав
Мене аж ген в Ірландію, чимдалі
Від короля, від друзів — від усіх,
Хто б герцогу простив той гріх тяжкий,
Що ти йому, великий доброчинцю,
Сам приписав та сам і розгрішив
Із жалощів сокирою!
Вулсі Брехня!
Усе брехня, чого б цей лорд речистий
Не вигадав на мене! По закону
Одержав герцог те, що заслужив.
А що не мав я жодних упереджень
До Бекінгема •— свідками його ж
Достойні судді й недостойний вчинок.
Коли б мені та ваше велемовство,
Сказав би я, що чесності у вас
Не більше, аніж честі; що в усьому,
Де мова йде про відданість і вірність
Особі короля, мені не пара
Ані Серрей безтямний, ані всі,
Кому його дивацтва до вподоби.
Серрей Якби не ряса, попе, я, їй-богу,
Пустив би з тебе кров! Мілорди, як це
Ви терпите таку нахабну мову!
І то від кого?! Прощавай, шляхетство,
Коли отак абищо в багряниці
Тобою попихатиме! Вперед,
Преосвященний, і накрийте нас
Чепцем, як тих посмітюх!
Вулсі Та для тебе
Усяке благо гірш отрути.
Серрей Ні, ..•.
Не всяке — те лиш, завдяки якому
'' Усі багатства краю опинились
В одних руках,— у ваших, кардинале!
Те благо — перехоплені листи
До папи римського — супроти владці!
Ми ваші блага — раз ви почали.
Про те самі — прославимо навсібіч.
Ви, лорде Норфолку, сама шляхетність;
Ви вболіваєте за спільне благо,
За гідність нашу стоптану, за долю
Нащадків наших, що хто зна чи будуть
Дворянами при ньому,— тож складіть
Реєстр усіх його гріхів численних,
Добірку сторінок з його життя! —
Я сполошу вас дужче, кардинале,
Ніж дзвін на утреню, коли вас пестить
Ота чорнява краля!
В у леї Як глибоко
Я міг би зневажати цю людину,
Та милосердя не дає!
Норфолк Лиш кілька
Тих сторінок — в руках у короля,
Та й ті залиті брудом.
Вулсі Тим чистіша
І бездоганніша в очах постане
Моя невинність, хай-но лиш від мене
Почує правду.
Серрей Це вас не врятує.
Я пам'ятливий: декотрі гріхи
Ще не забулись; я вам нагадаю.
Так-от, якщо ви здатні червоніти
І визнати вину — то доведіть,
Що ви хоч трохи чесні.
Вулсі Воля ваша;
Я не боюсь найгірших звинувачень.
А червонію я за дворянина,
В котрого бачу явний брак манер.
Серрей Волію брак манер, ніж голови.
Цур, випад мій! По-перше, ви без згоди
Чи відома державця нарекли
Себе легатом папським, ущемивши
Права усіх єпископів.
Норфолк По-друге,
Листи у Рим і чужоземним владцям
Підписували "Ego et Rex metis" *,
Мовляв, король — слуга мені.
Сеффолк По-третє,
Ви, не спитавшись ради й короля,
Як їхали у Фландрію, послом
До імператора, посміли взяти
Печать державну.
Серрей Ваш довірчий лист
Грегоріо Кассадо послужив
Підставою для вкладення угоди
Між нами і Феррарою, до чого
Ніхто нам повноважень не давав —
Ні уряд, ні король.
Сеффолк Ви з шанолюбства
Звеліли на монетах королівських
Чепець свій найсвятіший карбувати.
Серрей А ті шалені статки (як добуті —
Це вже нехай сумління вам підкаже),
Що переслали ви у Рим, собі
Дорогу прокладаючи до слави,
На збитки королівству? Ще чимало
Отих гріхів, та всі такі мерзенні —
Шкода язик поганити.
Лорд-камергер Та й годі:
Лежачого не б'ють, і це по-людськи.
Гріхи його суду відомі, суд
Нехай його й карає. Серцю жаль
Дивитись, як великий чоловік
Змалів відразу.
Серрей Я його прощаю.
Сеффолк Оскільки всі ті дії, до яких
Ви, скориставшись владою легата,
Вдались у цій країні, підлягають
Закону praemunire **, то наступне,
Що наказав король,— укласти позов
На вас, щоб ваші землі, все майно,
Рухоме й нерухоме — все, до решти,
* "Я і мій король" (латин.).
** Див. пояснення у примітках.— Ред.
Конфіскувати й вилучити вас
З числа підданців; цим вже я займуся.
Норфолк Ну, все, ходімо. Ви ж мізкуйте поки,
Як жити краще. А слова зухвалі
Про те, кому ви віддасте печать,
Дійдуть до короля, і, ясна річ,
Він вам за них віддячить. Прощавай,
Маленький, добрий лорде кардинале!
Виходять усі, крім Вулсі.
Вулсі Прощайте й ви, і те добро маленьке,
Піп знав від вас. Прощай, прощай навіки,
Усе, що звалось величчю! Отак
Воно бува з людиною: сьогодні
Розгорне ніжні пелюстки надій,
Назавтра вже цвіте — та так же рясно,
Така-бо пишна з власної краси!
А післязавтра лиходій-мороз
Заскочить простодушну в ту хвилину,
Коли та свято впевнена, що велич
От-от достигне,— та й утне під корінь,
І сіромаха гине, от як я!
Я, наче той хлопчак на пухирі,
Гойдавсь на хвилях океану слави
Багато літ, покіль не ризикнув
На глибину пуститися: пиха,
Роздута піді мною понад міру,
Враз луснула, покинувши мене,
Безсилого, старого, на поталу
Шаленим водам, що мене поглинуть,
Мабуть, навіки. О мирськая славо,
Ненавиджу тебе! Так, мовби серце
Відкрилось наново. Стражденний той,
Хто милостями владарів живе!
Між усміхом — таким у них солодким,
А нам таким жаданим — і падінням
Зазнає більше болю і тривог,
Ніж може принести війна чи жінка.
Ну, а впаде — то так, як впав Люцифер —
Без вороття.
Входить Кромвель і спиняється розгублено.
Кого я бачу! Кромвель!
Кромвель Сер, я не можу говорити... Сер!..
Вулсі Що, вразили тебе мої нещастя?
Дивуєшся, що велич — річ минуща?
Ти плачеш? Е, таки я справді впав.
Кромвель Як ваша світлість чується?
Вулсі Як? Добре,-
Щасливий, чоловіче, як ніколи.
Я став собі ясний і зрозумілий,
У серці чую спокій неземний,
Воістину величний; і сумління
Таке ясне і чисте! Це король
Зцілив мене, за що йому й спасибі:
Він милосердно зняв з оцих плечей,
З оцих опор струхлявілих тягар,
Що здатен потопити цілий флот
І зветься славою. О, це тягар,
Важкий тягар, мій Кромвелю, для того,
Хто помислами тягнеться до раю!
Кромвель Я, пане мій, одному рад: що ви
Так правильно усе те зрозуміли.
Вулсі Надіюся, що правильно. Здається —
Таку в собі я силу духу чую,-
Що витерпів би набагато більше
Й далеко гірші муки, ніж усе,
На що мої хирляві вороги
Здобутися спроможні. Що нового?
Кромвель Найгірша, найприкріша новина —
Гнів короля.
Вулсі Благослови його,
О господи!
Кромвель Ще інша: замість вас
За лорда-канцлера — сер Томас Мор.
Вулсі Це трохи несподівано. Проте
Мор — вчений чоловік. Хай довгі літа
Панує він у ласці королевій;
Хай судить справедливо і сумлінно,
А на кістках його, як прийде час
І він спочине в бозі, хай постане
Надгробок із рясних сирітських сліз,
За ним пролитих! Ще що скажеш?
Кромвель Кранмер
Приїхав, радо стрінутий і зразу
Архієпископом Кентерберійським
Поставлений.
Вулсі Оце-то новина!
Кромвель Останнє: леді Анна — та, з якою
Король давно повінчаний таємно,-
Сьогодні показалася на люди
Як королева, ідучи в каплицю.
Всі лиш про коронацію й говорять.
Вулсі Оце і був той камінь, що мене
Із ніг звалив! Ох, Кромвелю! Король
Перехитрив мене! Всю честь, всю славу
Украла в мене ця єдина жінка!
Ніколи вже те сонце не засяє,
І По вихід кардинала провіщало,
Що золотило натовпи дворян,
Жадібних усміху мого! Іди,
Втікай від мене, Кромвелю, бо хто я?
Жебрак пропащий, недостойний бути
Тобі за пана. Йди до короля —
Оцьому сонцю, господи, повік
Не дай загаснути! Він чув про тебе,
Про відданість твою. Маленький слід,
ПІ о я в душі його лишив,— а знаю,
Яка вона шляхетна,— обізветься;
Він не дозволить, щоб твої надії
Також пішли намарне, і відзначить
Твої заслуги. Не обходь його,
Мій Кромвелю: мерщій лови нагоду —
Дістанеш запоруку на майбутнє.
Кромвель Як? Маю вас покинути? Зректись
Такого пана доброго, простого,
Такого благородного? Усі,
Хто має в грудях серце не камінне,
Посвідчать вам, з яким жалем великим
Відходить Кромвель, ваш слуга. Я буду
Служити королю, та в молитвах
Навік-віків лишуся біля вас.
Вулсі Я, попри всі нещастя, не збирався
Бодай сльозу пролить, одначе ти
Мене своєю щирістю примусив
У жінку перевтілитись. Гаразд,
' Утрімо сльози, Кромвелю, послухай:
Коли мене забудуть, що настане,
Як спатиму під мармуром холодним,
Відкіль, мабуть, вже більше не подам
Про себе вістки,— то скажи: це я
Навчив тебе; той самий, скажеш, Вулсі,
Що мандрував колись шляхами слави,
Що зміряв всі мілизни і глибини
У морі величі й пішов на дно,
Вказав тобі дорогу до вершини —
Безпечну путь, з якої збочив сам.
Одного не забудь: як я упав
І що мене згубило. Заклинаю —
Відкинь гординю! Це чуття гріховне
Звергало ангелів,— то як людина,
Творіння бога, може сподіватись,
Що нею світ поборе? Не до себе —
До ворогів плекай любов у серці:
Злом не звоюєш більше, ніж добром.
Неси в правиці злагоду і мир —
Тим погамуєш заздрі язики.
Не бійся бути праведником; будь
Всіма своїми помислами вірний
Вітчизні, богу, істині — тоді,
Якщо й загинеш, Кромвелю, то з честю,
Як мученик святий! Для короля
Слугою будь і... Прошу, дай-но руку;
Ходім, опишеш все моє майно:
Усе, до пенні, королю належить.
Єдине, що не гріх назвать моїм,-
Це ряса й віра — тільки і мого!
Ах, Кромвелю, мій Кромвелю! Коли б
Служив я богу хоч наполовину
Так ревно, як служив я королю,
Він би мене, в моїх літах, не кинув,
Нагого й безборонного, на глум
Всім ворогам!
Кромвель Добродію, терпіть.
Вулсі Та я терплю. Старі надії всі
Лишаю тут. Нові — на небесі.
Виходять.