Я вже розуміла, що таке гейша.
Сучасна гейша.
Психіатр.
Ласкавий психіатр для роботів.
"Ну й доробилися, — бурмотіла я собі під ніс, коли, смертельно втомлена, падала опівночі на рогожку. — Доробилися ми, до ручки дійшли. Вже не тільки нам потрібний психіатр. Він уже потрібен і нашим творінням".
Якби я не засинала відразу, може, й сама плакала б...
Я хотіла почитати про свою професію, тож позичила кількатомну працю професора Оріана "Гейші, благодать для андроїдів" та лекції з психології роботів "Праця гейш в автоматизованому суспільстві". Обидві праці сходилися в одному: на певному ступені розвитку інтелекту роботам загрожують стреси.
Як людям.
Звичайно, роботам з розумом, не тим, що продають каву чи розмінюють монети.
Разом з інтелектом приходить сприйняття світу, а відтак і його оцінка. Власна оцінка породжує протиріччя між власним "я" і рештою світу...
Закомплексованих роботів (як їх називали студенти з кафедри раціоналізації комп'ютерів) звільняли від роботи й замінювали новими. Я читала про робота Астромагнуса. Він завідував обсерваторією, і професор Оріан присвятив йому цілий розділ. Той робот потрапив на клінічне обстеження й цим уславився. Це був перший комп'ютер, розумовий розвиток якого перейшов межу, до якої раніше не наближався жоден робот. Крім завідування обсерваторією, він писав трактати з філософії та математики.
Одного разу прибиральниця почула в обсерваторії голосіння.
Це не був ні дитячий, ні жіночий плач. Ані чоловічий. І все-таки ті дивні звуки не були нічим іншим, лише плачем.
Згодом прибиральниця розповідала, як її ввігнало в сльози те голосіння, невтішне і мелодійне, наче квиління скрипки.
Прибиральниця покликала співробітників.
Комп'ютер справді плакав.
А коли його спитали, чого він плаче (ставлячи таке безглузде запитання, технік аж почервонів), комп'ютер відповів словами Паскаля: "Мене лякає порожнеча безмежних просторів наді мною... І самотина..."
Три тижні найкращі психіатри галактики обстежували Астромагнуса, і тоді, півстоліття тому, було започатковано психіатрію роботів.
Книги про мій фах не належали до розважальних та легких, і деколи я просто змушувала себе читати. Навіть коли була втомлена роботою. Хто не був гейшею, не знає, як це важко. Але і в сухих рядках трактатів траплялося таке, від чого я терпла.
Найбільше вразив мене запис розмови з роботом-астрономом.
"Ніхто мене не любить", — скаржився він.
Тої ночі, коли я дочитала до цього місця, я раптом відчула, що робот мав на оці й мене. І розплакалась.
Я чимраз краще розуміла роботів, бо намагалася поставити себе на їхнє місце.
Найбільша помилка полягає в тому, що людина дивиться навколо себе лише власними очима. І часто бачить світ недокладне, ба навіть хибно. Щоб добре побачити, треба вміти подивитися чужими очима.
На своїх ближніх, на всіх людей, на андроїдів.
Досягши певного рівня, інтелект мусить заручитися з любов'ю. Щоб вижити.
Досягши певного рівня, знання мусить заручитися з любов'ю. Без цього воно нічого не варте.
Роботи досягли цього рівня.
Колись це мусило статись.
Я намагалася зрозуміти роботів — і ловила себе на думці, що ніколи й ні для кого так не старалася. Чого я тільки не досягла б, якби свого часу поводилася з людьми так, як тепер з роботами. Іноді мене брала така злість, що я обзивала їх залізяччям, але співчуття враз переважало і я знову намагалася бути якнайласкавішою з отими прибитими бідою, закомплексованими роботами.
Чого я тільки не досягла б, якби частіше замислювалася. Звісно, не лежала б на оцій рогожині.
Я терпляче вислухувала безконечні монологи, холодні й жалібні потоки слів, прозорих і ввічливих... водоспади, словоспади туги та безнадії.
І комп'ютер може відчути себе непотрібним.
"Цілий день одні й ті самі рухи, отакі, — показував робот, — з ранку до ночі подаю перонні квитки, ввесь день... лиш деколи комусь покажу, де його ракета. Непотріб з мене, бовдур".
Я намагалася його розрадити й знайти в його долі таке, що додає сенсу — в кожній долі завжди знайдеться щось таке.
Треба лише, щоб той, хто нарікає на долю, закасав рукави — і знайшов оте "щось"...
І ми його знайшли. Колись цей робот, бавлячи заблудлу дитину, розповідав їй такі цікаві казки, що дитя перестало плакати. А тоді надійшли батьки дитини...
— Ви вважаєте, коли завдяки нам хтось перестає плакати, ми живемо недаремно? — спитав мене робот з надією в голосі.
— Безумовно, — відповіла я й позаздрила йому водночас. Не могла пригадати, щоб хтось через мене перестав плакати. Швидше навпаки — через мене плакали.
Я втішала лише електронні машини.
Я грала кумедну роль, і це мені, як жінці, дошкуляло. Для жінки куди краще мати який завгодно вигляд, аби не бути смішною. Принаймні для мене.
Спочатку робота мені подобалась.
Можливо, це справді була єдина професія, моє покликання, для якого я народилася.
Я стала відомою, найвище начальство надало мені звання передової гейші. Але я попрохала зняти з мене те почесне звання, натомість якось перейменувати професію. Довідавшись, що я гейша, деякі мої знайомі дивилися на мене з доволі масною усмішечкою.
Але з центру відповіли: нічого, мовляв, не вдієш, традиційна назва вже приросла до цього фаху. Колись гейші додавали смаку життю й гармонії людям а я тепер-роботам. Ти, мовляв, і не уявляєш, скільки коштувала б заміна кожного такого морально знищеного робота новим. Ощадиш, мовляв, суспільству великі кошти.
Так, заробляла я непогано, і зарплата відповідала потрібності моєї праці.
Але час від часу мене посідав смуток.
"Щоб я, психіатр роботів,— глузувала я сама над собою,— та пішла до психіатра? Хіба не зможу сама собі дати раду?"
У вихідні я відчувала себе безмежно самотньою, такою, як той робот-астроном, що розплакався вночі...
"Які жорстокі ми, люди, — думала я, — нам бракує вміння жити так, щоб усі були щасливі. Хіба це не безглуздя? Навіть машини робимо нещасливими".
Той сіромаха, космодромний страхопуд, мій щоденний відвідувач, мені сподобався. Я вже не лякалася його, він уже не видавався мені страшним. Колись чоловіки, яких я спершу вважала красенями, з часом переставали мені видаватися такими. Бувало й навпаки. Краса не завжди діяла однаково — вряди-годи я переставала сприймати друзів як красенів і потвор. Вони ставали звичними. Звичні обличчя, очі, губи...