Гейша

Сторінка 2 з 5

Мартін Петішка

Візити — від десятої ранку до півночі.

Коректні слова, без смаку, запаху й кольору. Така безбарвність відгонила чимось зловісним.

І нехай.

Я звалилася на рогожку. Пішла друга година ночі, була вільна до десятої ранку.

Кинути цю роботу я могла будь-коли. Про всяк випадок я не розпаковувала речей: не зашкодило б дочекатись першого відвідувача і дізнатися, що значить бути гейшею. Ні, наївною я не була.

Аж ніяк не наївною. Гляну лише, що з того буде, та й зникну, додумалося мені.

Оскільки фах обирали електронні машини, відпала потреба в клопітних пошуках, адже комп'ютери не помилялись. Я б ніколи не наважилася на таку роботу, якби її нараяв не комп'ютер-усезнайко. Кортіло все-таки побачити, що воно за фах, найбільше мені підхожий. Колись я не знала, ким працювати, і в мої шістнадцять комп'ютер запропонував цілий ряд спеціальностей. Кожному кандидатові пропонували різні варіанти. Досі я не чула, щоб із товстелезного каталога зоряних професій електронна машина обрала б комусь одну-єдину.

"Яке ж воно, те моє заняття?" — думала я вранці, спостерігаючи, як у пісковому годиннику помалу доходить дев'ята. Усе тут було ніжне і м'яке;

навіть годинник не мав ні стрілок, ані індикатора, — з одної його половини до другої м'яко сипався пісок.

У ванній на вішалці висіло кімоно, приготоване для мене.

Я прийняла душ і вдягла кімоно.

Тоді з'їла кілька сухарів і запила їх чаєм. Поки спала, хтось уже заходив до кімнати: на столику стояв сніданок.

Коли нема нічого кращого, то можна бути гейшею: це зовсім непогано.

Коли годинник показав десяту, в передпокої почулося човгання, неспокійні кроки, ніби за дверима товкся натовп, марно намагаючись не шуміти, щоб не розбудити мене.

Почекаю.

Дівчина з канцелярії запевняла, що робота пристойна й мені нічого боятися.

"Все залежить від вас", — сказала вона, всміхнувшись.

Я згадала ці слова і заспокоїлася.

Завжди все залежить від нас.

Я намагалася думати про щось інше, аби прогнати страх, — тоді я добре-таки була налякалась.

Деякі професії з часом зникають, інші — народжуються, деякі то стають другорядними, то знову набувають ваги.

Мені пригадалося, що раніше в газетах часто з'являлись оголошення на всю сторінку: "Дівчата/ Знаєте, чим слід займатися? Ставайте гейшами! Телефонний номер..." Я, проте, вважала ці оголошення за жарт. Як часто щось справді важливе сприймається за жарт.

Ну й що? Кинути роботу гейші можу будь-коли.

Але стати гейшею можу лише тепер.

Щодо міжлюдських стосунків я не мала ілюзій; гадаю, в моїх подруг-секретарок їх теж не було. Нашим завданням було підтримувати наших шефів, здебільша загнаних хворих людей, у дієздатному стані. Поки доробишся до тої керівної посади, то, гадаю, й звалишся, здоров'я втратиш. Шефи були як маленькі діти — я мусила їх утішати, ставити компреси, масажувати (одним з предметів курсу секретарок був і масаж). У сучасного начальства стільки всіляких технічних засобів, що секретаркам лишається одне — дбати про здоров'я своїх шефів. Я чула, в давнину, до епохи роботів, секретарки вміли друкувати, сортувати ділові папери, гострити олівці й робити багато чого іншого. А на наших курсах секретарок нам викладали предмети, які здивували б секретарок минулого. Нас навчали готувати каву тридцятьма способами — всіма рецептами галактики, але в основному ми робили зоряну каву, звану за традицією кавою по-турецьки. Нас учили танцювати, щоб розважати начальника в хвилину дозвілля, грати на струнних інструментах, декламувати; секретаркою, навіть з найвагомішою протекцією, не можна було стати без мелодійного голосу. Ми вчилися вести бесіду про важливе й пусте, куховарити, лікувати — вивчали, звичайно, лиш основи. Ми повинні були вміти все, і між отими предметами, які я оце згадую, не бракувало також науки цілуватись...

Секретарка, за словами поета, стала ясною зіронькою цивілізації — не просто службовкою, як колись, а особою, відповідальною за здоров'я й психіку начальства.

А відповідальність була немалою.

Працювати секретаркою було модно і престижно, тому мене зачепило за живе, коли автомат визнав мене ідеальною гейшею.

Хочу зауважити, в обов'язки секретарки не входило нічого аморального. Все залежало від її смаку та розсуду. Навіть поцілунки. Коли тільки шефові доводилося справді туго, то було останнім способом врятувати його від депресії...

Що не кажіть, а вимоги до сучасного начальства таки зросли.

Це колись шефи були просто виснажені роботою; сьогодні на них страшно глянути. Мій останній шеф доплентував уранці до канцелярії, звалювався на масажний стіл, а після масажу ковтав каву з уранішніми пілюльками. Години дві ще міг працювати на повну силу, а тоді знову валився на стіл, ковтав обідні пілюльки і заїдав їх кількома шматками пісної шинки, щоб не жити на самих пілюльках. Попрацювавши ще трохи, влаштовував збори чи нараду, а ввечері падав з ніг від утоми.

Судячи з розповідей моїх подруг по професії, таке було скрізь. Я теж дбала про свого шефа, як уміла, аби тільки була од нього віддача.

І оті мої дії здавалися зовсім не такими, як амури секретарок і шефів у минулих століттях. Навіть мови не могло бути, щоб ми поїхали, наприклад, на дачу. В моєму медальйончику на шиї й досі зберігається папірець, де мій перший шеф, перше моє кохання записав: 11.30,40-12.31,40 — флірт із секретаркою. Як у всіх великих начальників, суперначальників, його робочий день поділявся не тільки на хвилини, а й на секунди.

Я згадувала своє життя, втупившись у розкішну штору з вигаптуваним солов'єм. У піврозтуленому дзьобику пташка тримала гілочку жасмину, простягаючи її мені...

Я розімліла.

Раптом відчинилися двері. Ввійшов перший відвідувач.

Зрозуміло, я знала наперед, що жінки до мене не ходитимуть. Але хто ходитиме — цього не знала й не гадала.

Я не терпіла нудьги, над усе любила несподіванки, тому й пішла сюди працювати.

Власне, в житті я нічого не хотіла, крім постійних несподіванок.

Я завчасно почула кроки відвідувача, почула, як він наближається, чіпляє ногою пуфик біля вікна, як пуфик сунеться...

І все ж не відводила погляду від солов'я.

У цю мить я не нудилась — аж ніяк не нудилася.