Тільки й було розривки для бідних дівчат при тій одностайній і вкучній роботі, що співанки. Співали вони невгаваючи, в піснях виливали свою наболілу душу. Тут чутно було жаль об тім, що їм не можна ужити молодого віку, не можна гуляти в тім блискучім і клекотячім водовороті, що шумно проносився поперед вікна їх бідної хатини і від котрого вони, здавалось, навіки були виключені, немов галузка, занесена бурею далеко в море, а відтак викинена хвилею на сухий каменистий берег.
А старий батько під голос їх пісень, немов дитина, снував рожеві плани.
— Не бійтеся, діти! — говорив він. — Якось-то бог дасть, буде колись і на нашій улиці празник. Пождіть лишень! Сього тижня заробимо вісім ринських, другого тижня вісім, щотижня вісім, Cyce Христе! Кілько ж то за рік буде! П’ятдесят,тижнів по вісім ринських, тож-то цілі чотири сотки. А нам же при тім, що маємо, на весь рік на життя і всі потреби й одної сотки аж занадто буде. То три сотки будемо могли готовими до скрині зложити, — розумієте, що то значить?
— Е, чи дасть-то ще біг нашому теляті вовка спіймати! — в задумі сказала Староміська. — Ліпше би то, старий, рахувати те, що в руках маєш, а не те, що ще в жидівській кишені сидить.
— Мовчи, стара! Не з тобою говорять! — крикнув він з жартівливою погрозою. — Я тут хотів нашій Маринці щось сказати про одного такого пройдисвіта, що то називається Андрусь Тихий.
— О, так же щось, — скрикнула найстарша донька і зачервонілася, немов уся полум’ям спалахнула. — Що він вам за пройдисвіт такий удався?
— О, видиш, як за ним обстає! — жартував Староміський. — А чим же не пройдисвіт, коли покинув рідну оселю і десь аж за десяту межу забіг, до Добромиля долі шукати? А як забіг, то вже й ніколи не навідається.
— Та до кого йому ту навідуватися? — живо відказала Маринця, низько-низько склонивши почервоніле личко над столиком і працюючи з подвійним, якимсь нервовим поспіхом.
— Ні до кого навідуватися? — не то жалібно, не то жартівливо скрикнув батько. — Невже-таки ні до кого? Ніхто його не дожидає? Ніхто про него не згадує, Маринцю, га?
Замість відповіді на той жарт, гарячі сльози грубими краплями закапали на зелену шовкову тканину.
— Бійся бога, Маринцю! — з переляком скрикнув батько. — Ти плачеш? Цить, дитино моя! Я ж не хотів тебе нічим докорити. Противно, я хотів тобі сказати добру новину.
Дівчина підвела на нього свої глибокі, ще блискучі від сліз очі.
— Яку там новину?
— А таку новину, що твій Андрусь добру службу найшов. Оногди я здибав його в Добромилі. Каже: служу у попів, у василіан. І добре платять, ще й збоку дещо заробити можна. За півроку, каже, ждіть мене в своїй хаті. Розумієш, що се значить?
Маринця розуміла дуже добре, але не відповіла ані слова, тільки лице її знов залилось густим рум’янцем, а в очах заіграли веселі іскорки.
Той Андрусь, про котрого ішла бесіда, то був бідний сирота, наймит. Служачи у господаря, близького сусіда Староміських, частенько заглядав він до тої старої, похиленої, а все-таки опрятної і якось особливо для нього привітливої хати. Швидко батько й мати покмітили, що ясні очі і тихі, щирі розмови їх найстаршої дочки Маринці зробили для Андруся їх хату ще привітливішою і теплішою. Маринця про свої зачахлі ноги була гарна дівчина. Її каліцтво і сидяче життя придали її характерові якусь надзвичайну рівність, м’якість і вдумчивість; життя не встигло ще витворити в ній тої злоби, що буває найсумнішою прикметою всіх людей, покривджених природою. Андрусь часто бував у Староміських, помагав іноді старій дещо зробити при господарстві, а коли вислужився у свого господаря, то між ним і Маринцею ціле діло їх будущого життя нищечком було обдумане і обговорене. В Андруся був невеличкий клаптик власної батьківської землі, "вітцівщина", на котрій від біди можна було хоч як-не-як господарювати та хліб їсти. Але Андрусь на те не спускався. Йому не хотілось бути кепським господарем на дрібнім шматочку землі.
— Що я буду на такім клаптику робити? — говорив він до Маринці. — Ні я господар, ні я жебрак. Ліпше я ось що зроблю. Мені ще два роки чекати, поки буду вільний від військового побору і зможу женитися. Так от я ще ті два роки послужу добрим людям, а землю за той час в аренду віддам, як і досі. А як не візьмуть мене до війська, тоді землю оту продам, доложу дещо з того, що заслужу, куплю добрий віз, пару коней і возьмуся до зарібку, до фірманки. Тепер, чути, мають попри наші міста колію залізну вести, то заробок при ній дуже добрий буває. При будові пісок, каміння, дерево і всяку всячину довозити, а й потому до машини то збіжжя, то дерево, то що раз на раз довозити треба. Я се діло знаю, в Перемишлі три роки при тій роботі був і добре до всього придивився.
Виходячи з Старого Міста, Андрусь розмовився й з родичами Маринці, заявив їм, що хоче з нею женитися, і вияснив свої замисли на будуще. Старі радо його приняли, бо знали Андруся яко доброго робітника і добру сумирну дитину.
Маринця дожидала його з тугою, котрої силу й постійність зрозуміти може тільки хорий або арештант. Новий заробіток, котрого так несподівано достарчив їм Гава, зміцнив її надії тою думкою, що й вона своєю працею здужає причинитися до осущення своїх улюблених замислів і до обезпечення добробиту цілій родині. Бідна дівчина, встаючи й лягаючи, молила бога за свого незнайомого, а так великодушного добродія, яким являвся їй Гава. Молилась за нього і ціла родина Староміських. Молодий, здоровий і спосібний до тяжкої праці мужчина був конечно потрібний в тій хаті, де жили самі каліки та немічні. Він— усім додав би нового життя, нової надії. Молодші сестри від самого початку зближення Андруся з Маринцею радувалися будущим щастям своєї сестри, вважаючи його немов завдатком свого власного щастя. Чіпці виростали під їх пальцями і сходили з варстатиків швидко один за одним. Головам, котрим судилося колись носити їх, мабуть, і вві сні ніколи не являться ті тихі, пишнобарвні надії, мрії, бажання і молитви, що снувалися в оцих молодих сумовитих дівочих головах при їх плетенні, перепліталися при кождім вузлику, розвивалися за кождим по-майстерськи зв’язаним очком. Навіть стара Староміська під впливом загального розохочення немов помолодшала і випростувала потроху свою згорблену поставу.