— Ну, добре, — пробовкнув Староміський і поплівся до шинку, щоб випити склянку пива на такім добрім торзі. Але, сидячи за столом, при пиві, знов почув якесь невдоволення.
— Одурив мене проклятий жид! — воркотав він. — І чіпці за песі гроші купив, ще й палиця враз із дзвінком пропаде.
Але воркотав він се без переконання, так тільки, щоби воркотати, бо по правді рад був тій продажі, а палиці ніщо було жалувати — палиця була проста, ліскова і дзвінок абиякий, маленький.
А тим часом Гава, діставши в свої руки чіпці з палицею, духом опинився насеред ринку, межи возами, далі кинувся по торговицях, по підсіннях і всюди такого вереску наробив, вихваляючи свій товар, що народ почав збігатися довкола нього, немов він якого ведмедя водив з собою. Не минуло й півгодини, а вже Гава розпродав чіпці не по 20, а по 25 крейцарів.
— Доброго вам здоровля, пане Староміський! —з таким окриком влетів він до шинку, увесь почервонілий і задиханий. — Ось вам ваша ліска.
— А чіпці де? — спитав Староміський.
— Як то де? Заніс додому. Знаєте що, може, вип’єте ще склянку пива?
— Та випити б то чоловік випив, але грошей дасть біг. Треба ще ниток на нові чіпці купити.
— Ни, випийте за мої гроші. А я вам за той час буду щось казати.
— Тьфу на твого батька запливомізького! Чи помана якась учепилася мене з тим жидюгою? — воркотав Староміський, але сим разом усміхався зовсім добродушно, поки Гава замовляв пиво. — Ну, що ж там маєш мені казати? Кажи!
— Хотів я вас запитати, чи багато ви таких чіпців на тиждень можете зробити?
— Як до потреби. Звичайно робимо десять. Але якби тілько нитки, то ми могли би зробити й сорок, і п’ятдесят. Можна би всі три дочки до роботи засадити, ще й стару до помочі. Тілько біда, що мало продаємо, то й на якого чорта їх і робити так много?
— Знаєте що, зробіть ви для мене на другий понеділок п’ятдесят. Я від вас усі куплю. По 15 крейцарів за кождий.
— Еге-ге, дешево би ти хотів.
— Ни, але ж я беру всі нараз, то також щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Нічого вас то не обходить, чи буде добрий торг, чи ні, — ви маєте своє. А я ще чи продам, чи не продам, то тілько бог знає.
— Ну, вже би то ти та не продав! Твій предок, Юда Скаріотський, і Христа продав, а ти би чіпця не продав! Ні, серденько, дай по вісімнадцять за чепець,то й згода.
— Але ж змилуйтеся, пане Староміський! — лебедів Гава. — Самі бачите, я бідний жидок, сам не раз не маю що їсти, а вам заробок даю. Ни, нехай буде по шіснадцять! Коли хочете, то й завдаток вам дам, щоби-сьте мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть пополовині, — половину чіпців білих, а половину зелених, бо в деяких селах носять білі,— а зелених не купують.
— Коли ж бо зелена нитка міцніша! — простодушно відказав Староміський.
"От старий дурень! — подумав собі Гава. — Якби я знав, що ті міцніші, а другі слабші, то міцних би й зовсім не робив, ані не продавав. Адже ж се для мене страта. Хіба ж ота баба не говорила, що один чепець десять літ носить? А се значить, що через сих десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову!"
І додав голосно:
— Ви вже о то не дбайте, котрі міцніші, а котрі слабші, а робіть так, як я вас прошу. Я знаю, що ваша робота добра, побачу, як піде розпродаж. А як піде добре, то ми з вами зробимо таку згоду, що ви будете собі помаленьку плести і гроші загрібати, а я буду розпродувати. Ви позбудетеся клопоту, а може, що й для мене капне.
— Чи ще би такому шпекулянтові не капнуло! — мовив Староміський і поплескав Гаву по плечу. — Тебе, певно, мати в самі кучки породила, та ще й в слотаві, і під самим о́капом поклала, то вже там на тебе добре накапало, не бійся!
Ударили по руках, і Гава тут же дав Староміському в задатку ті самі 2 ринські, що іно виручив з продажі його чіпців.
А на другий понеділок, одержавши цілої півсотки чіпців, він не продавав їх уже на базарі, але вирушив з ними по селах, то продаючи, то міняючи їх, то даючи в додатку за інший товар, і рідко з котрої хати виходив без доброго зиску.
VI
— Ну, діти! — кричав Староміський, входячи до своєї вбогої хати. — Тіштеся, дав нам бог щастя!
— Богу дякувати! — відповіла Староміська, стара поморщена жінка. — Богу дякувати! А яке щастя?
Староміський, не кажучи й слова, видобув із своєї шкіряної торби кілька великих клубків півшовкових ниток, а далі кілька ліктів різнобарвних скиндячок і блискучих скляних коралів для "дітей".
— На, маєте! — крикнув гордо, розкладаючи всі ті скарби на столі.
Мати і "діти" тільки очі витріщили.
— А то що? А то відки? — в один голос запитали всі три дівчата.
— Ага, відки? Від жида.
— Ну, знаємо, що не від вовка. Але за які гроші?
— За жидівські.
— Ta-бо говори на розум! — перервала стара. — Де чіпці?
— Продані всі до одного! І не досить на тім. На другий понеділок має бути готових ще п’ятдесят штук, і мусить бути готових, аби ту не знати що! Я вже завдаток узяв, цілі 2 ринські.
— П’ятдесят штук! — скрикнули всі чотири жінці. — А то для кого тілько чіпців потрібно?
— Певно, десь ціле село дівчат нараз замуж іде, — жартувала старша дочка.
Староміський розповів свою пригоду з жидком в Дрогобичі.
— Ей, старий, — журливо сказала Староміська, — вважай лишень, щоб тебе той жидок у дурні не пошив!
— Як, мене має пошити? — крикнув Староміський. — Я його можу пошити, бо-м узяв від нього два ринські завдатку. А він що мені може зробити?
— Може взяти чіпці і не заплатити.
— Го, го, на таку полову мене не зловить! Положи гроші, то й бери товар, така в мене установа.
— Але ж ти не знаєш, хто він і що він, то як же ж можеш заходити з ним у діло?
— А мені що до того, хто він і що він? Нехай тілько роботу дає і гроші платить! А там нехай собі буде і чорт лисий, щоб тілько ми своє діло чесно зробили.
— Бійся бога, чоловіче, що се ти виговорюєш! — скрикнула стара, хрестячись побожно, і вже більше не розпитувала про того жида.
Вся сім’я Староміських зараз позасідала до варстатиків. Весь тиждень робота ішла як на машині. Всі сиділи, не розгинаючи спини, не досипляючи ночей, ледве встигаючи припочити кілька хвилин під час обіду, полуденку і вечері.