Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.
— Жалюгідно, — пирхнув він. — Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?
— Зате, — усміхнувся Джордж заплаканій матері, — тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.
Він роззирнувся по кімнаті.
— Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?
— Так, це я, — підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.
— Принаймні ти прибув сюди цілий, — сказав Джордж. — А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?
— Вони ще не повернулися, — пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів'яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:
— Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.
Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у "Барлозі", проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір'я, Джіні взяла його за руку.
Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.
Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...
І тут прямісінько над ними з'явилася мітла, що стрімко мчала до землі...
— Це вони! — заволала Герміона.
Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.
— Ремусе! — крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам'яніло; йому, здавалося, відняло мову.
Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.
— Ти жива, — встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.
— Я думала... я думала...
— Я в нормі, — поплескав її по спині Рон. — Нормально все.
— Рон був просто чудовий, — лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. — Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...
— Це правда? — пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.
— Завжди цей здивований тон, — трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. — Ми останні повернулись?
— Ні, — відповіла Джіні, — ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...
Вона побігла в дім.
— Чого ви затрималися? Що сталося? — сердито запитав Люпин у Тонкс.
— Белатриса, — відповіла Тонкс, — прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...
У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.
— А з вами що було? — Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.
Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.
— Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем'єра. Я ще годину тому мав там бути, — сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. — Повідомте, як повернуться.
Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз'явився за ворітьми "Барлогу".
Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.
— Дякую вам, — сказала місіс Візлі, — за наших синів.
— Не кажи дурниць, Молі, — зніяковіла Тонкс.
— Як там Джордж? — поцікавився Люпин.
— А що з ним? — стривожився Рон.
— Йому відірвало...
Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.
— Білл! Слава Богу, слава Богу...
Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:
— Дикозор загинув.
Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.
— Ми самі бачили, — сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. — Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт... а він уміє літати... погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз'явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і... ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка...
Біллові перехопило дух.
— Звісно, ви нічого не могли вдіяти, — сказав Люпин.
Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув... не може такого бути... Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий...
Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір'ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в "Барліг", у вітальню, де реготали Фред і Джордж.
— Що таке? — запитав Фред, побачивши їх. — Що сталося? Хто?..
— Дикозор, — відповів містер Візлі. — Загинув.
Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою.
Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.
— Прошу, — він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. — За Дикозора.