— Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!
— Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і "Авади кедаври"! Два роки тому "Експеліармус" урятував мене від Волдеморта, — виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.
— Так, Гаррі, — ледве стримуючись, прохрипів Люпин, — і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м'яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули — це було просто самогубство!
— То я що, мав убити Стена Шанпайка? — сердито вигукнув Гаррі.
— Звичайно, ні, — заперечив Люпин, — але смертежери... чесно кажучи, і всі інші... сподівалися, що ти у відповідь нападеш. "Експеліармус" — корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!
Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.
— Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, — сказав Гаррі. — Це Волдемортів стиль.
Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.
Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:
— А з Джорджем усе буде гаразд?
Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.
— Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям...
Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.
Там, на подвір'ї, з'явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.
— Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?
— "Гаррі — наша найбільша надія. Довіртеся йому", — спокійно відповів Люпин.
Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:
— Це він, я вже перевірив!
— Добре, добре! — буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. — Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!
— Схоже, що так, — погодився Люпин, — але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.
— Невелика радість! — сердито зауважив Кінґслі. — Хто ще повернувся?
— Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем.
Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.
— Що було з тобою? — запитав у Кінґслі Люпин.
— П'ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, — скоромовкою протарабанив Кінґслі, — і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє...
— Літати, — договорив за нього Гаррі. — Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.
— Тепер ясно, чому він зник... погнався за тобою! — вигукнув Кінґслі. — А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?
— Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, — пояснив Люпин.
— Зі Стеном? — перепитала Герміона. — Я думала, він у Азкабані.
Кінґслі невесело гмикнув.
— Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам'яли. Я бачив Траверса — у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?
— Йому відірвало вухо, — сказав Люпин.
— Вухо?! — зойкнула Герміона.
— Снейпова робота, — додав Люпин.
— Снейпова? — вигукнув Гаррі. — Ви не казали...
— У нього під час гонитви злетів каптур. "Сектумсемпра" — це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі — він утратив багато крові.
Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?
— Гаррі, поможи! — хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.
— Як він?
Місіс Візлі озирнулася й пояснила:
— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше... він хоч живий.
— Так, — погодився Гаррі. — Слава Богу.
— Я чула, ще хтось прибув на подвір'я? — поцікавилася Джіні.
— Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі.
— Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.
— Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!
Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.
— Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!
— Як він?
Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп'явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.
Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.
— Як ти почуваєшся, Джорджику? — прошепотіла місіс Візлі.
— Наче святий, — пробурмотів він.
— Що з ним таке? — перелякано прохрипів Фред. — Струс мозку?
— Наче святий, — повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. — Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів?