Григорьевича, а? Я и до сих пор не могу забыть твоей встречи с эскулапом, а тут — гармонь! Замеч-чательно!..
Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам'ятають цю історію з більшовицьким доктором.
...Привели тоді до штабс-капітана Мічугіна двох червоноармійців і доктора — лисого, в окулярах; їх захопили десь на полі — доктор витягав був іржавий уламок набою з ноги якомусь напівмертвому дядькові: стояв під копою глечик з водою, торба з хлібом і бабка з мантачкою...
Штабс-капітан Мічугін на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав і посік шаблею обох червоноармійців; доктор, чекаючи й собі такої ж смерті, не просився; він тільки надів військового кашкета на свою велику, лисиною позначену, голову.
Мічугіну,— розповідав він пізніше,— найболючіше було бачити в доктора — людини інтелігентної — п'ятикутну зорю замість кокарди... Він переміг тоді сам себе, він не рубнув його.
"Пойдем, доктор, чайку попьем, а?" — звернувся він з запрошенням.
Доктор тупо дивився на скривавлені шматки людського тіла: йому здавалося, ніби моргає око в одного з порубаних червоноа-рмійців...
"Собаке собачья смерть,— говорив спокійним голосом штабс-капітан.— Так сказал, насколько помню точно, Николай І?"
Доктор, що на його очах відбувся був такий жорстокий і нелюдський вчинок над полоненими, мовчав.
"Вы — человек интеллигентный,— не заспокоювався штабс-капітан,— а у большевиков, вероятно, случайно? Мобилизовали, правда?"
Він підступно так і влесливо говорив, а далі взяв ніжно, по-приятельському доктора під руку, завів його до своєї кімнати і справді-таки частував чаєм.
"Я — доктор... "
Він подякував за шклянку чаю, не доторкуючись пити його.
"...Я знаю, які жорстокі закони війни... Але повірте мені, що сходив з російською армією Польщу й Галичину, я не бачив такого нелюдського вчинку з полоненими, який зробили ви на моїх очах... "
"Я с интересом вас слушаю",— вклонився штабс-капітан.
Доктор, ясно було Мічугіну, не боявся смерті.
"...Так,— говорив він далі,— добивали і пристрілювали полонених тупі й озвірілі солдати. А ви — офіцер... Я дивлюся на вас і, певний за неминучість своєї смерті, кажу: навіть вам, повірте мені, я перев'язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я — доктор... "
"А, сволочь! Большевистская сволочь — вот кто ты, понял?! Снимай сапоги, снимай штаны, снимай все до кальсон и рубашки!.."
І він, Мічугін, голого шмагав нагайкою і гнав його базаром, між рядами перекупок, вигукуючи: "Делаю красному доктору массаж!.. "
Доктора урятував тоді від ката похмурий поручик гвардії: він зрубав йому лису голову, настромив її кінцем шаблі разом з великими зеленими роговими окулярами, що були на одному кінці ниткою прив'язані до вуха, і високо тримав цю голову над переляканою юрбою...
Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам'ятають цю історію з більшовицьким доктором!
* * *
Василь Гандзюк стояв ще на порозі, поруч Духленкова, як почув знайомий йому голос штабс-капітана:
— Стул "товарищу"! "Яблочко!"
Унтер-офіцери підвелися з лави, як на команду; Смолярчук миттю виставив посеред кімнати широку, дубову табуретку, а гармоніст струснув гривастою чуприною, яка звисала йому з низького лоба аж на очі, й несміливо, прокашлюючись, заспівав улюбленої офіцерської частушки:
Ой яблочко Да на елочку; Комиссаров нехристов На веревочку!..
— ...На верьо... на верьовочку-у,— стиха підспівували унтер-офіцери.
Гандзюка глибоко вразила гра на гармонії: чого це раптом грають? Гуляють? Ні, він бачить на столі тільки блискуче лезо шаблі, ані пляшок, ані страви ніде не видно... До чого все це?..
Василь сів на виставлену посеред кімнати табуретку: світло з двох великих ламп упало йому на змарніле обличчя й чітко, до найменшої рисочки, освітило і товсті Василеві губи, і сірі великі очі, і покладені на коліна руки, схожі на червоні буряки.
Парубок схилив низько голову і, чекаючи на запитання, дивився в одну точку: на блискучий ріжок гармонії.
Була пауза; унтер-офіцери сіли на свої місця, не дочекавшись Мічугінового наказу, і більше не співали; один гармоніст, не вразивши, як йому здавалося, піївського парубка "Яблочком", скрутнув головою і на повний голос — дзвінкий і чистий — заспівав нової, бешкетницької пісні:
У попа за рукавом Желуди говели И, питаясь табаком, "Аллилуя" пели!..
На Василевому обличчі промайнула сумна якась усмішка. Але несподівано стукнув по-козацькому обухом шаблі об стіл поручик, гукнув якимсь піднесеним голосом:
— Брось большевистские агитки, сволочь рябая! Я тебе покажу кощунствовать: "желуди говели!.."
Гармоністові прикипіли були на мить руки до клапанів, але він не зупинився грати, а тільки змінив тон голосу на інший, безтурботно-солодкий якийсь, і заспівав, сам захлинаючись словами тієї пісні:
Я не сам гармошку красил, Не сам лаком наводил, Я не сам девчонку сватал — Отец с матерью ходил!..
— Во-от, другое дело! — сказав поручик.— А то —"желуди говели"!
— Ну, как оно, Гандзюк, выходит? — усміхаючись до поручика, запитує Мічугін.— Игра-то?..
Василь мовчить: він здивований з такого запитання — сміється пан офіцер чи до чого все це?
Хіба Гришка встиг уже розказати про все, як було? Адже Василь ясно сказав йому, що на себе, тільки на одного себе буде брати всю вину... Гандзюк уважав чомусь, що його будуть допитувати першого: старший же він, і з нього, виходить, треба розмотувати клубка!
Мічугін підвівся, встав з-за столу і, заскаливши проти світла око, дивиться на кремезну Василеву постать. Ось він підійшов уже близько до парубка, міцно взяв його великою долонею за чуба і різким рухом одкинув голову назад:
— В глаза нужно смотреть, морда арестантская! Гармоніст знову зробив паузу.
— Играй! — гукнув йому поручик.
І далекі північні частушки із станції Званки, на Мурмані, що їх привіз на південь цей паливода-телеграфіст, знову попливли веселими ритмами під його вмілою рукою.
— Я кого спрашиваю,— звертається штабс-капітан до Гандзю-ка,— как играет добровольческая гармонь?!
— Нічого грає,— спробував усміхнутися Василь, крутнувши головою, що її звільнив уже від своєї руки Мічугін.