— Гандзюк! — гукнули за дверима Василеве прізвище.
— Гандзюк, кашеварный герой! — повторив хтось, одмикаючи
двері.
І Василь, стрепенувшись усім тілом, рушив до дверей. Усі заарештовані підвелися на ноги, по-військовому вирівнялись і так стояли у німій тиші.
Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі... '
* * *
Гришку допитували першого.
Край столу сидів штабс-капітан Мічугін; поруч нього — похмурий поручик гвардійського полку з великими, золотом шитими, орлами на плечах.
Поручик урочисто, наче якісь військові регалії, витяг з піхов блискучу шаблю й поклав її на столі.
З такої церемонії усміхнулись бувалі й досвідчені унтер-офіцери; вони сиділи на лавах, у глибині кімнати, готові кожну мить до послуг; між ними — на самому краєчку лави — Карпо Смолярчук. Унтер-офіцерів було небагато: чотири-п'ять чоловіка.
Коли один з-поміж них — дужий тілом і лютий з обличчя — привів Гришку за вухо аж до столу, то всі присутні не втрималися, щоб не розсміятися...
Тільки суворий погляд штабс-капітана Мічугіна стримав цей сміх.
— Ну-с, товарищ вор: быстро, ясно и только правду! — звернувся штабс-капітан до Гришки.— Рассказывай, как на исповеди, что и как!..
— Я зараз... Усе як було...— захлинаючись, говорив Гришка. Він не зводив очей з блискучого леза шаблі і молов з переляку
усе, що тільки попадало з пережитого на язик... Так, вони хотіли придбати удвох з братом гармонію...
— Играть хотели? — перебив його запитанням штабс-капітан. ...Ну да, таку ж, що грає! Грошей нема, бідні вони, а в Смолярчу-
ка, казав йому Василь, з горла пре... І тоді вкрали копу проса — от і все. Тільки не бийте його, він сказав усю правду, нічого не втаїв!
Карпо Смолярчук на носках підвівся з лави, поправив собі коміра на горлянці і знову сів.
Мічугін усміхнувся до гвардійського офіцера, що все бавився блискучим лезом шаблі: краяв на маленькі клаптики білий аркуш паперу. Поручик гвардії байдуже слухав Грищине варнякання і навіть дивувався трохи, яка ото охота Мічугіну випитувати та деталізувати найдрібніші, здавалося, речі? Мову цього хлопця, коли сказати правду, він теж розумів дуже зле: "Какие дикари живут в России..." — подумав поручик.
Але його мислі урвав несподівано Мічугін.
— Нет, интересно,— сказав він,— ты послушай только: ведь даже из таких рождается большевизм! Я говорю совершенно серьезно. Гармонию, видите ли, нужно покупать не трудом, а воровством.
Смолярчук в понятии этого гаденыша — буржуй!.. Кровь его, как говорят комиссары, пьет! Знакомые песни: Смолярчуку — с горла прет... Слова-то какие, а? Ну, а помещик, конечно, чудо-юдо! Это — зависть и жадность раба. Если хочешь, это та же концепция мыслей, что и в нашей иногородней сволочи на Дону!..
Мугируваті унтер-офіцери хитнули головами: правду говорить штабс-капітан Мічугін!
Поручик, стомлено усміхаючись, заперечує:
— Оставь, ты хватил уже через край! На Дону ведь совершенно иные условия... А большевизм — гораздо глубже...
Мічугін хитає головою.
— Да, иные,— говорить він,— но зараза-то одного происхождения?..
І тоді вдруге, з ноткою злоби у голосі, перепитує Гришку:
— Гармонию, говоришь, собирались купить и пошли на воровство?!
Гришка отетерів з переляку: до чого це вони підкопуються? І Дон-ріка, і більшовики, і гармонія?.. А сам він, ввижається, наче стоїть оце глупої ночі на могилках, коло тих чорних куп, і з трепетом слухає, як бреше на місяць лисиця. Моторошно блищить йому на столі лезо гострої шаблі.
— Ну, да, гармонію,— поспішає одказати Гришка.— А коли б зосталося пудів зо два, то собі на кашу здерли б...
Мічугін розводить руками:
— Кожу содрать с тебя мало! — кричить він на всю горлянку.— Понимаешь ты это, идиот?!
І він б'є хлопця по зубах — дзвінко, наодмаш.
— Брось,— стримує поручик,— а то он наделает тебе каши здесь!..
Гришка, спльовуючи кров з прикушеного язика, запхикав; голосним сміхом заіржали унтер-офіцери: уперше довелося зустріти такого злодія!.. Тхір воно, ховрах чи людина?.. Поручик має рацію: навіщо псувати собі нерви дитячим лементом і ґвалтом, коли сю ніч будуть цікавіші злочинці?
— Духленков! — різко, по-військовому, вигукує Мічугін.
— Слушаюсь!
Унтер-офіцер, на прізвище Духленков, дужий і лютий з обличчя чоловік, де-не-де подзьобаний віспою, стоїть поруч Гришки.
— Убери эту дрянь... — бридливо говорить Мічугін, киваючи головою на заюшеного кров'ю хлопця.— Кстати, передай гармонисту... э-э, как его? Рябому, пусть явится ко мне немедленно!
— Слуш... — проковтнув кінець слова Духленков.
Поручик здивовано звів брови; унтер-офіцери хихикнули в кулаки, сподіваючись побачити, яка кара буде гармоністові за ту піївську трирядку. Але суворий, холодний погляд штабс-капітана і на цей раз стримав сміх.
— Пусть гармонь захватит! — гукнув Мічугін Духленкові.
— Ой, дядечку-батечку!..— голосив Гришка.
Унтер-офіцер до болю скрутнув його за вуха, підняв і так
поніс його оберемком, як шкодливого кота, через усю кімнату.
...Рудий, засіяний густим ластовинням, гармоніст злякано зупинився на порозі. Не може бути, міркував собі, щоб за гармонію якогось слинявого дядька з Піїв та раптом шарпали його — найкращого гармоніста? Адже інші сережки з ушей виривали, шаблями у скринях намітки й полотна рубали, ґвалтували дівчат і молодиць посеред дороги, а він з усього цього встиг вирвати в дядька одну тільки гармонію... Невже з приводу цього викликає штабс-капітан Мічугін?..
І, зрозуміло, був здивований, бо нікого й ніколи, скільки він пам'ятає, не карали в них за такі вчинки!
— Явился по вашему распоряжению...— почав він рапортувати, тримаючи під пахвою гармонію. Ноги тремтіли гармоністові.
Але його заспокоїв жестом руки Мічугін.
— Садись,— сказав він, усміхаючись.— Будешь играть для одного любителя музыки!
Оглянув повеселілі обличчя унтер-офіцерів і додав, ніби жартома:
— Играй веселые, громовые, как наша походная жизнь! Пой о "донской стреле", о любви, о чем хочешь пой!..
Навіть похмурий поручик гвардії підбадьорився з такої оригінальної витівки.
— Ты, Мичугин, должен любить театр,— сказав поручик.— Оригинал, ей-богу! Ты, вижу, хочешь перещеголять самого Андрея