Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.
"І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!" – Заснув.
Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.
– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, – дрихне, чортова перечниця.
– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
Данило штовхнув Андрія.
– Вставай відчиняти.
Андрій образився.
– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.
– А хто ж відчинить?
– А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.
На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.
Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.
– Та відчиніть же, – почулося.
Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:
– Курити є?
– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.
– Ну так у мене є! Вставайте!
Вмить усі хлопці були біля Михайла.
– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.
– Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.
Лаялись:
– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!
– Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.
Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.
В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.
Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.
– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
– І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.
– Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.
Хвилини дві тяглася мовчанка.
– Миша, а Миша… може, в тебе є хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.
Всі напружено чекали.
– Ні, немає…
Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.
– Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрій.
Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:
– Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.
– Та кинь же!
– Шкода, що борошна не можна палити…
Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!
Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…
– Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв, – сказав Петро.
Хлопці щиро здивувалися.
– Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?
– Це вже не моє діло. Дмитро – завгосп.
Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.
– Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.
Ніхто не відповів. Дехто вже спав, а декому ліньки було сперечатись, – все обійшлося тихо.
Десь кричав півень. В кімнаті було спокійно, лиш Петро бурмотів крізь сон і свистів носом.
II
Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лісами, кувала зозуля.
Стоїть Катерина, стоїть прислухається.
Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.
І знов тихо, тихо.
Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.
– Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.
А вона ходила до Дніпра, прислухалася до співів, невиразно мріяла. Іноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.
Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким, як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тільки не горілка вже, а самогон.
Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо, і ранком туманіла земля.
В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, – це білі тікали.
Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – "пригодяться на цигарки" і знали й без городських, що тепер земля вже їхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).
А дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.
Нарешті, на Різдво прийшли червоні.
– От і твої, Катерино.
Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.
– Я йду, мамо.
Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.
А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.
Далі – бої.
Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.
Вона – будувала майбутнє життя.
Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.
І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…
Тут і Михайла зустріла.
Спокійний був. Курив люльку. Сердило.
– І невже вам байдужа ця кров?
– Ні-ні. Може, й я завтра теж…
І от останній штурм. Перші пішли… Телеграма:
– Відбито.
Пальці в дерево (у начштабу).
– Хай іде Новосибірський полк.
Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.
– Скоро ранок?
– Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.