Тоді: довготелесний Дмитро сідав на нього верхи і, не зважаючи на протести та згоду сидіти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк і цілі фунти віршів. Його держали за шию і примушували ваксити й терти до блиску його поруділі за місяць черевики.
Потім його зачісували й брили, неодмінно лаючи за жорстку, як дріт бороду, а коли він починав сперечатися, то Дмитро, що вважався за спеца в справах обдирання шкури, нахабно й глузливо кричав: "Мовчи, зараза" і напихав у рота мила й волосся з щітки. Вся комуна іржала й була страшенно задоволена з тієї процедури, а Петро завжди намагався якнайшвидше скінчити з цим вибухом товариських турбот і як надалі одтягнути цю неприємну дезінфекцію, бо бритва була щербата, скарги ж на це викликали лише правдиву відповідь, що він сам собі винен, бо не треба ж бути ідіотом і застругувати олівці нею!
Сьогодні Петро ще з ранку помітив, що комуна дивилася на нього пожадливим оком, і через те повертався додому, коли зовсім стемніло (при каганці чорта пухлого побриють!).
Він ішов, заносячи до блокнота якусь цікаву риму, весело наспівуючи пісню собі під ніс, чи то "Яблучко" чи то "Чу-ра-ра".
Він поставив крапку і вже підніс до рота олівця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка він побачив жовті черевики, а потім і всю дівочу постать. Певно й вона читала йдучи.
– Петре, – закричала дівчина й обурено замахала руками, – що це ти, вбити мене хочеш?
Петро зупинився, понуро підвів голову і запитав, не відповідаючи:
– А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринській?
– А? Катерина Ласко. А що, вже закохався? – запитала Галя й засміялася заливчасто й зелено.
Вона була на зріст невелика, чорна жакетка вигідно стягувала стан, а жовті черевики обгортали сильні швидкі ноги якось задьористо й весело. Неспокійна вона була й непосидюща і при зустрічах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.
– Проводь!
– Та п-почекай же, – бурмотів той… – На вулиці видно, а ти обнімаєшся.
– О?! Обнімаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…
– Гм. А хто ж знає, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро.
– Хе! Всякий тебе одразу впізнає, хоч би поголився, рижоїд нещасний (вона саме вчора здала залік з хемії), і не соромно? Страховище яке, коні непритомні попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закінчила вона вже суворо.
Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в кожному разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися "пікантно" або, як казав Іван, просто "по-ідіотському": сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.
Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато ("як старші" "халера на їхню голову?" – це Петро).
Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.
Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий! І Петро од цих думок аж спітнів.
Рішуче зупинився:
– Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…
– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?
– На яких?
– От! Сьогодні ж вівторок…
– Ах… чорт би мене розірвав, та чекай же… – злякався Петро.
– Чекай! – і Галя почала вичитувати йому…
Він і такий, і сякий, і голова в нього капустяна, і путящого з нього нічого не буде… а коли він, вже каючись, почав п’ятірнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогодні свято і зборів ніяких не було. Петро розсердився:
– Що я дурень, чи що?..
Але Галина не дала договорити.
– А що я знаю, ну?
– Що ж ти можеш знати, нічого не знаєш.
– Ні, знаю, тобі відмовили вчора останні два учні.
– Де ж ти про це довідалася?
– Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам’ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?
– Дурницю? Я…
– Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.
– Не робив, а писав.
– Однаково.
– Ні, не однаково, то чоботи роблять… м… м…
Помовчали.
Петро:
– А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: "Платон дуже вродливий мущина". – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще заліки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…
– У сад.
– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
– Бувай, – і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під кам’яними хрестами.
Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван – вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.
Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.