— Вперед! На ворога!— підхопив Панург.
РОЗДІЛ XII
Про те, як Пантагрюель переміг дипсодів та велетів
Пантагрюель звелів нокликати полоненого рицаря й сказав:
— Йди до свого короля і скажи йому, що завтра в обідню пору ми влаштуємо бенкет у його таборі! Вранці сюди припливуть мої галери, а на них — мільйон вісімсот тисяч вояків і сім тисяч велетів, іще більших за мене. І твій король переконається, що даремно напав на мою країну. Вилізе це йому боком!
— Мосьпане, я не хочу повертатися до Анарха! Я волів би змагатися проти нього у вашому війську!— благально мовив рицар.— Дозвольте мені залишитися! Присягаюсь — я буду вам вірно служити.
— Ні, ти повинен повернутися! Віднеси своєму королю оцей слоїчок з молочаєм та зернами червоного перцю, вимоченими в горілці. Хай Анарх скуштує цього зілля. Як проковтне бодай ложечку, то він — достойний мій супротивник.
Відпустивши рицаря, Пантагрюель скликав друзів на раду.
— Я сказав бранцеві, що вранці сюди припливуть галери із військом, і дав на здогад, що ми атакуватимемо табір Анарха завтра опівдні,— повідомив він.— Та я хочу напасти вночі, коли солдати поснуть. Ми заскочимо їх зненацька.
Друзі прийняли Пантагрюелів план.
Рицар, повернувшись до табору, пішов до Анарха й розповів, що сюди приплив на величезному кораблі Пантагрюель — велет із велетів,— що він спалив на попіл п'ятсот п'ятдесят дев'ять рицарів і звелів переказати Анархові: завтра він із своїм військом обідатиме в Анарховому таборі.
Потім рицар оддав королю слоїк із Пантагрюелевим зіллям. Король скуштував ложечку — і ніби залив у горло гарячий свинець. Його стала палити нестерпна спрага.
— Ой, пече! Ой, горить!— зарепетував Анарх не своїм голосом.— Залийте вогонь у мене в горлі, а то він усього мене спалить І Вина!
Придворні почали через лійку лити королеві в горло вино. Та скільки не лили — все було марно, пекуча спрага не згасала.
Королівським підданцям — воєначальникам та охоронцям — теж закортіло скуштувати таємничого зілля. І всі попеклись, і всі накинулись на вино. Невдовзі вони так захмеліли, що й язиком не годні були повернути і геть забули, чого стоять отут під містом.
Солдати, дивлячись на них, і собі впилися, лягли покотом та й поснули як мертві. Хропли так, аж дерева гнулися, аж місяць, злякавшися, втік із неба.
Пантагрюель та його друзі тим часом готувалися до нападу. Пантагрюель відламав з корабля щоглу, повісив на неї двісті тридцять сім кухв анжуйського вина, а до пояса собі прив'язав казан із сіллю. Панург, Епістемон, Евсфен та Карпалім озброїлись довгими ножами.
Отак спорядившися, вони рушили до Анархового табору.
Коли вже підійшли зовсім близько, Пантагрюель звернувся до Карпаліма:
— Даю тобі завдання — проберися в місто. Я знаю, ти напрочуд спритно лазиш по стінах, мурах та деревах. Отже, перелізеш через міський мур і скажеш городянам, щоб вони зараз же, поки анархівці сплять, напали на них. Потім візьмеш смолоскип і підпалиш усі їхні намети та шатра. А тоді скільки сили загорлаєш — і тікай.
— Зроблю все, що ви сказали!— відповів Карпалім.— А можна гармати їхні позаклепувати?
— Ні, краще підпали порохові склади. Цього буде досить. Ну, дай боже, час добрий.
Жоден із Анархових солдатів не прокинувся. Карпалім, підпалюючи смолоскипом намети, топтався по них — хоч би один ворухнувся!
Бачили б ви, яке піугнуло полум'я, коли Карпалім підпалив— порохові склади! Він ледве сам не згорів. Добре, що мав прудкі ноги — помчав швидше від стріли, пущеної з арбалета...
Проминаючи окопи, Карпалім загорлав голосніше, ніж ціла сотня бісів, що зірвалися з припону. Анархів-ці прокинулись — іще б пак не прочуматись від такого крику!— та, п'яні й очманілі, вони не були здатні ні на опір, ні на те, щоб гасити вогонь.
А Пантагрюель бігав по окопах і тим солдатам, що не прокинулись, сипав у рот сіль: вони спали, пороззявлявши пельки. І ці солдати схопилися, закашляли, зачхали, запирхали, закричали:
— Пантагрюелю, що ти робиш?! Ти ж нам усім горлянки попік!
Та коли вони побачили, що навколо бушує вогонь, що полум'я здіймається до самісінького неба, то подули, що вже настав кінець світу, Страшний суд.
І всі анархівці здалися Пантагрюелеві без бою.
Прийшов Пантагрюелеві час стати на прю із велетами та їхнім проводирем Вовкулаком. О, хто міг би повідати, як розправився з ними Пантагрюель! Мені бракує на це і натхнення, і снаги! О моя Музо, о Таліє, о Каліопо!87 Зміцніть мій дух, підкажіть слова, якими змалював би я цей невиданий, негаданий, неуявимйй бій! Бо язик мій німіє, а з пальців випадає перо, коли я згадую про це!
РОЗДІЛ XIII
Про те, як Пантагрюель знищив триста велетів,
закутих у кам'яні лати, і Вовкулака, їхнього проводиря
Велети, уздрівши, що весь табір палає, побігли до намету Анарха — вогонь іще до нього не дійшов,— схопили його й винесли з намету на своїх плечах — так, як Еней виніс свого батька Анхіза із Трої88. Панург, побачивши їх, мовив до Пантагрюеля: — Мосьпане, сюди сунуть велети. Де ваша щогла? При вас? Чудово! Ну, а за нами діло не стане. Всі ми — я, Евсфен, Епістемон — готові до бою! На ворогів! Сміливіше! Лупцюйте їх, дубасьте, гамселіть, періщге, нищіть!
— Ну, сміливості мені не позичати,— відповів Пантагрюель.— Та чи не замало самої —сміливості? Навіть Геркулес не важився йти проти двох...
— Куди тому Геркулесові до вас! У вас у зубах сили більше, ніж у нього в усьому тілі! І в вухах ваших більше розуму, ніж у його голові! Людина ж бо, знаєте, стільки варта, у скільки сама себе цінить!
Поки вони отак гомоніли, Вовкулак із своїми велетами підступився зовсім близько. Побачивши, що біля Пантагрюеля немаб вояків, Вовкулак хвальковито сказав:
— Ну, з цим чоловічком я впораюся сам-один! Ви його не чіпайте, а то всіх повбиваю! Стійте отут! Ані руш! Ось побачите, як я його розмалюю! Оце буде двобій!
Велети о дійшли вбік. Пантагрюелеві друзі зробили те саме. Панург прикинувся хворим: засмикався, скарлючив пальці й прохрипів:
— Ми більше не будемо з вами змагатися, присягаюсь! Хай собі наші проводирі міряються силою — яке нам до цього діло! Краще пообідаймо вкупі!
Анарх і велети охоче на це погодилися. Всі посідали кружка й заходились трапезувати під Панургові балачки, а він, як ми знаємо, був мастак їх правити.